Bird in Flight >>>

— У 2014 році мені та моїй родині довелося залишити рідний Донецьк через війну. Ми збудували житло у Бучі і мешкаємо там з 2017-го. Нам вдалося втекти у перший день повномасштабного вторгнення. У місті залишалися родичі, які перебували в моєму будинку. 10 березня вони евакуювалися. Протягом усієї окупації подумки я знаходилася у Бучі. Я постійно стежила за новинами, читала повідомлення в місцевих групах, намагалася врятувати людей через Червоний Хрест. Доки там був інтернет, дзвонила та переписувалася з місцевими.
Одразу після деокупації я повернулася до Бучі, щоб усе побачити на власні очі, задокументувати і подивитися, чи вцілів мій дім. Я бачила зруйновані будинки, згорілі будівлі, розстріляні автомобілі. Приїхавши на свою вулицю, я залишила машину трохи далі від дому через побоювання, що дорога замінована. Наближаючись, помітила шматок даху і подумала: ура, у мене є дах! Потім побачила, що будинок уцілів. Того дня я вдруге знайшла свій дім.
Я вирішила задокументувати злочини російських військових у Бучі. Протягом десяти днів я жила у будинку без зв’язку, електрики, води та тепла. Найбільшою проблемою було зарядити акумулятор для фотоапарата. Тому раз на два дні виїжджала в Київ до друзів на ночівлю.
Картина в Бучі була жахливою. Стояв солодкуватий трупний запах, пахло горілим залізом. У місті проходили ексгумації, викопували загиблих з дворів та місць масових поховань. Я методично обходила вулицю за вулицею та знайомилася з мешканцями, слухала їхні історії. Людям треба було виговоритися, виплакатися. І я, і вони були сильно емоційно травмовані. Іноді я обіймала своїх співрозмовників і ми разом плакали. Війна настільки жахлива, що ті, хто вижив, і є героями. Я хотіла показати світові, через що пройшли ці люди. Через маленькі особисті трагедії я розповідаю про величезну катастрофу, яка відбувається в моїй країні. Серія називається «Мистецтво жити в критичній зоні», вона триватиме.