Полум’я Рудого серця

Війна триває так довго, що час міряють тривогами. У Києві щоночі виють сирени: спершу звук лякає й жене в коридор, а згодом звикаєш,  або ховаєш страх усередині. Я живу звичайним життям. Але в повітрі завжди тягучий тривожний звук сирени — війна поруч. Вона забирає найцінніше.
У хаті тихо. Лише холодильник легенько гуде, наче співає холодну колискову. Його Максим купив. Пам’ятаю день, коли заніс його в хату, був задоволений. Телевізор у кутку, праска на столі,  усе це він. Кожна річ нагадує про нього. Кофта на стільці ніби чекає, але знає: його не буде. Торкаюся її, заплющую очі і переді мною — маленький руденький хлопчик із канапками на усміхненому обличчі. Бігає подвір’ям, сміється, каже: «Мамо, у мене волосся золоте!» Потім він дорослий, обіймає мене на порозі. Цей поріг безжальний. Сльози котяться щоками.

А коли приїжджаю до свахи, йду до кущів малини, які він посадив. Листя тремтить на вітрі, і мені здається, що я чую його голос: — Мамо, я хочу малину посадити… Через цю малину, Максим зі мною, він продовжує жити. Я відчуваю, як щось стискає груди. Запах стиглої малини — солодкий, трохи терпкий, як спогади, що з часом не в’януть, а стають глибшими.
Максим годинами сидів на березі, вудка тихо лежала на колінах. Лише шелест води і спів птахів, справжня тиша. Серед природи був самим собою. Тварини займали особливе місце в його серці. Він постійно підбирав бездомних котів, приносячи нових пухнастих друзів додому, даруючи їм турботу і тепло. Останнього разк приві із війни — Зефіра, маленького кошеня.

Максим був душею компанії де б не з’явився, ставало весело і шумно. Не потрібен був тамада, щоб заводити свято достатньо його усмішки та жартів.  Він закінчив політехнічний інститут у Львові , екологом. Хотів берегти землю, на якій живемо. Отримав диплом, планував працювати. Але не встиг. Почалася нова війна, і він пішов добровольцем на фронт.
Іноді вночі я не сплю. Лежу і думаю: як прийняти, що його немає? Біль клубком у горлі, не дає дихати. Згадую, як він пішов уперше в АТО. Тоді жила від дзвінка до дзвінка. Час тягнувся, як гума, і щоб прискорити його, сідала на балкон і вишивала ікони, кожен стібок — як молитва. Пантелеймон-Цілитель, ніжно-голубий, щоб оберігав від ран. Свята Варвара  — тонкі золоті нитки на білому тлі, щоб відводила кулі. Іван Воїн — рішучий, щоб давав силу йти вперед. Сиділа годинами, слухала новини, тихо шепотіла: «Господи, бережи…» Кожна ікона — спосіб триматися, коли світ навколо валився і стискає груди.

У 2014 році Максим обороняв Донецький аеропорт. Він не був у списках «кіборгів», але був там, у пеклі. Коли повернувся, я не впізнавала його: мій добрий, теплий Максим став іншим. В очах — твердість, у голосі — жорсткість, ніби війна залишила сталь і мовчазну рішучість.
Вдруге він пішов добровольцем. Уже знаючи війну, маючи сина, плани на будинок і донечку Полінку, яку так хотів. Його позивний був Рудий – за волосся. Потрапив у П’ятий батальйон: водієм, механіком. Довго тренували. Він тримався, не жалівся, казав: «Маємо бути готові». Потім навчання у Британії. Потім їх батальйон вирушив на Донеччину. Він вивозив бійців на завдання, сам ходив із ними. Великі втрати. Я бачила, як стискав зуби і казав: «Ми знаємо, куди йдемо. Ми знаємо, чим це може закінчитися.»
19 грудня загинув його найкращий друг Сергій. Для Максима це був страшний удар.
Пізніше він перевівся у ГУР. Важкі тренування, завдання, виїзди на передову. Вони ходили на завдання човнами, перепливали на окуповану землю, виконували накази . Зі мною виходив на зв’язок усе рідше. Частіше дзвонив Тані. Я боялася дзвонити зайвий раз, щоб не наражати його на небезпеку. Йому виповнилося  33. Пам’ятаю дзвінок на його день народження, я привітала, потім писала. Одного дня було важливе завдання. Таня сказала мені: «Він заклопотаний, збуджений. Як повернеться , подзвонить. Поки кілька днів зв’язку не буде,  не хвилюйтеся, все буде добре.»
А потім Таня подзвонила: — Мали повернутися вже … Але його немає. У відповідь лише коротке й холодне: зв’язку немає. І від того, мов від порожнечі, стає ще страшніше. Вона їздила шукати його в частину,  відповіді були: зв’язку немає. Таня сказала мені — Але ми дочекаємося. Ми ж уміємо чекати, правда?
Відбувалася масштабна операція, багато підрозділів задіяно. Вони готували плацдарм для наступу. Коли поверталися, човен підірвався на замінованій воді.
Спершу сказали: зниклий безвісти. Багато загинуло в той день, вижили лише двоє. Потім зателефонували: знайшли. Принесли фотографії. Я відчула, як щось рветься всередині.
Ми поїхали на впізнання. Серце розривалося. Потім поверталась у село. Дорога знайома, і водночас чужа. Боялася розказати мамі. Стояла на порозі, слова застрягли в горлі. І відчула: це той самий поріг. Той, на якому обіймала його на прощання. Стояла й думала: як жити далі?
Дивлюся на сервант, за склом фотографія: Максим із друзями: Сергієм, Андрієм, Геною. Усміхнені. Молоді. Плечем до плеча. Вони жартували, будували плани, мріяли про перемогу. Четверо разом поїхали на війну, і по черзі пішли в інший світ: спершу Сергій, за ним Андрій, потім Гена, а потім Максим.  Часом дивлюся на фото і думаю: вони там знову разом, поруч, як колись на світлині-тепер вічно. На Херсонщіні, його не стало.

Розумію: біль не мине. Але жити треба. Бо він жив у мені й живе у дитині, у малині, у кожній речі.
Після смерті Максима Таня сказала, що я подарувала їй цілий світ — той, у якому вона була щаслива з ним. На підвіконні у Тані ростуть фіалки. Їх садив Максим. Коли приїжджаю, дивлюся на них і думаю: хіба це не диво? Квіти ростуть і цвітуть, навіть коли світ валиться.
Тиша наповнює мою кімнату. У цій тиші чую його сміх, голос, кроки. Я бачу його в кожному золотому промені, що торкається листя малини, він дихає у фіалках на підвіконні, він  у очах сина Микити, таких схожих на батькови.
Коли Максим пішов на війну, я пішла в церкву. Спершу стояла мовчки, молилася, потім почала співати в хорі. Кожен голос, кожна нота для нього. Співаю і здається, мій спів долітає туди, де він тепер. У кожній пісні подяка і любов.

Пам’яті  Максима Книша
Загинув  06.08.2023