Людмила
мати Станіслава Горбовцова (1992–2022)
Сталкер
Я стою на скелі Фарерських островів, і вітер з океану йде просто крізь мене. Поруч Любаня. Моя невістка. Вона мовчить. Я відчуваю її присутність так само, як камінь під ногами . Тут усе більше за людину. Скелі піднімаються, наче хребет землі, тут небо розчиняється в океані. А простір не закінчується горизонтом, він просто стає повітрям.
Пролітає птах. Темна крапка на фоні срібної води, легкий рух крила, що розтинає повітря. У польоті є те, чого не вистачає людині — відсутність ваги. Вода б’ється об каміння ритмічно й спокійно. І в цьому шумі я починаю згадувати.
Його тягнуло туди, де інші не бачили нічого особливого. Він міг годинами розповідати про підземні річки Києва, про тунелі, про темні коридори під містом. Він ходив у Чорнобильську зону, у простір покинутих будинків і мовчазних доріг. Станіслава не лякала радіація, його цікавила межа. Він називав себе сталкером. Заходив туди, куди інші не наважуються. Коли почалася війна, син пішов на фронт і взяв позивний «Сталкер».
Він просто знову пішов у «сіру». Для нього війна стала останньою, найстрашнішою експедицією у невідоме. Не вагався. Пішов у територіальну оборону. Ми з його дружиною просили його залишитися, але в його голосі вже не було сумніву. Він сказав, що не може інакше. Навчався. Поїхав на фронт. Бахмут. У грудні був бій.
Коли мені подзвонили, номер був незнайомий. Голос був рівний, службовий. Запитали, чи я мама. Я відповіла «так». В цю секунду щось всередині похололо. Коли вони приїхали, я все зрозуміла по їхніх очах. Вони говорили про бій, про те, що він врятував інших. А потім. Пролунало. Поранення, несумісне з життям.
Я кивнула. Світ став чорним. Я перестала бачити їхні обличчя, чути звуки. Глуха, густа чорнота. Я схопила ключі й поїхала на трасу. Натиснула на газ. Дивилася вперед, на зустрічні машини. Я хотіла виїхати на смугу назустріч.
І раптом згадала його слова: «Мамо, не залишай Любаню». Нога відпустила газ. Ця фраза повернула мене. Я розвернула машину.
Командир надіслав мені листа з фронту. Читаючи його, я знову і знову бачила ту останню ніч. Втомлений Станіслав. Вже контужений. Вивів із оточення групу хлопців. Він зробив свою справу, вичерпав ліміт людських сил. Зранку на нього чекав госпіталь ,тиша, білі стіни, безпека. Але коли командир попросив заступити в караул, Стас не відмовився. Не зміг. Він залишився на межі, яку так довго шукав. А потім почався бій, якого ніхто не чекав. З бою так і не повернувся.
Я стою на Фарерах. Я згадую, як він завжди шукав глибину. Навіть коли ця глибина була небезпечною. У моїх руках урна з його прахом. Любаня стоїть трохи позаду, і я знаю, що вона тримається, як тримаюся я. Він колись сказав: якщо зі мною щось станеться, розвійте мій прах над океаном Фарерських островів.
Після похорону я пішла до посольства Данії. Процедури, правила, строки. Я чекала чотири місяці. Тепер буття стало просто сірим. Ми навчилися в ньому дихати, хоча все навколо стало холодним і чужим. Ми тримаємося одна за одну, щоб не розчинитися в цьому тумані.
Я відкриваю урну. На скелях тиша. Вітер одразу підхоплює легкий попіл. Прах не падає. Він розчиняється. Мені здається, що океан приймає його без спротиву, так само природно, як приймає дощ. Я не плачу. Усередині нестерпна тиша.
Його рюкзак ніби завжди стояв біля порога. Він ввібрав у себе пил усіх пройдених шляхів. Йому був важливий рух, зміна простору, зміна повітря, відчуття дороги. Але серед усіх подорожей саме Фарерські острови стали для нього особливими. Він говорив про ці скелі і про цей вітер як людина, що впізнала щось своє. Тут він відчув свободу стояти на краю землі й не боятися простору.
Ми стоїмо довго. Любаня підходить ближче і кладе голову мені на плече. Я відчуваю її тепло крізь холод вітру. Вона тримає мене на землі. Я нахиляюся й помічаю на великому камені два пера. Вони лежать там, де щойно розчинився прах. Легкі, майже невагомі. Я піднімаю їх. І відчуваю рух.
Я стою на скелі. Вітер проходить крізь мене. І вперше за цей час мені не холодно.
Пам’яті Станіслава Горбовцова
Загинув 23.12.2022