Людмила
Мати Валерія Цивка (1991-2024)
Сузір’я
Вночі я виходжу на балкон. Уже не вмикаю світло — так краще видно небо. Я піднімаю голову майже машинально, ніби знаю, куди дивитися. Ось вона — маленька, трохи лівіше. Я стою й довго дивлюся на неї. У руці звично притискаю хрестик і сама не помічаю, як починаю перебирати його пальцями. Потім погляд повільно опускається нижче — туди, де темніє Дніпро. Вночі він здається спокійним, майже чорним, лише поодинокі вогні відбиваються у воді. Ми часто ходили туди, ставили намет. Син любив прокидатися раніше за всіх і бігти до води босоніж. Він боявся наступити навіть на мурашку, кажучи, що це може бути чийсь тато або мама: «Якщо я стану на мурашку, то чийсь татусь чи чиясь мамуся не повернеться додому». А потім вони з батьком ловили рибу — зосереджено, ніби між ними існувала якась особлива змова.
Ми якось ішли після новорічних свят. Син побачив, що хтось викинув уже суху ялинку. Була хуртовина. Йому було чотири роки. Для нього це було так, ніби ялинку зрубали й викинули. Ми тягнули ту ялинку через усе містечко додому за верхівку, розчищаючи сніг, бо тоді були великі замети. Я переконувала його, що вона виросте, пустить корінці й виросте. Він так у це повірив і дуже цим пишався.
Я не можу сказати, що він був неслухняний, але він був одчайдушним фантазером. Сам вигадував ігри, дуже швидко знаходив друзів, дуже швидко знаходив, як зробити шкоду, і так само швидко знаходив спосіб її виправити так, щоб я не знала. Якось, коли йому було сім років, ми з чоловіком були в гостях. Повернулися додому і відчули солодкий запах ванілі. Зайшли на кухню — вся кухня була прибрана, але була присипана борошном. Він сам у сім років зробив бісквітний рулет і дуже довго чекав на нас. Ми прийшли пізно, але він не спав і чекав, що ми скажемо. Ми підійшли до дверей його кімнати й пошепки казали: «Боже, яка смакота, який він молодець». А він, ставши дорослим, сказав: «Я тільки потім зрозумів, що ви підкралися під двері, але я ніби побував на Місяці, що вам так сподобалося».
Вчителька дивувалася: він міг не ходити на уроки, а потім прийти й розв’язати найскладнішу контрольну швидше за всіх. Він не ходив на математику, але приходив на контрольні й розв’язував свої варіанти разом з усіма. Я не знаю, як він це робив. Син казав: «Я хочу бути кухарем».
Його мрією було відкрити свій маленький домашній ресторан. Коли він готував, це не було звичайною обов’язковою справою. Він любив готувати більше за все на світі. Він навіть навчив мене, як розділяти й знімати шкіру зі щуки. Але я завжди вдавала, що я не вмію, що не можу, що вона рветься. Він казав: «Нічого не роби, я сам». І робив фаршировану щуку з білими грибами та гранатовим соусом. Він готував соуси, які неможливо повторити — вони варилися по дві години із запашними спеціями.
Ми розкладали мангал, і життя закипало. У нього було троє діточок, і подвір’я миттєво перетворювалося на живий, гучний світ. І в центрі цього руху завжди стояв він — з ножем у руці, з усмішкою, з відчуттям, що всі мають бути нагодовані й щасливі. Ми часто лежали на газоні на дачі. Газон був його гордістю. Лежали й дивилися на зоряне небо. Він казав Олі: «Бачиш Велику Ведмедицю?» А вона відповідала: «Я не розумію, де вона». Він показував їй сузір’я, складаючи зірки в уявну картину. Я просто слухала. Він казав: «Коли виходиш на вулицю, обов’язково подивись, де Велика Ведмедиця. Можливо, в цей час і я дивлюся на неї». Я так запам’ятала ці слова.
Валерій став шеф-кухарем, як і мріяв. Але війна все змінила. Він став мінометником.
Пролунали вибухи о п’ятій ранку. Почалася паніка. Ми швидко одяглися й стали вивозити онуків у безпечне місце — у стару шевченківську хату. Над нами низько, майже торкаючись даху, ревли гелікоптери та літаки.
З перших днів війни Валерій сказав, що піде. Коли ми вивезли дітей у село, я і дружина дуже плакали й просили його: «У тебе троє дітей, ми тебе просимо…». Найменшому було близько року. Ми просили його хоча б на якийсь час відвезти дітей до більш безпечного міста й тягнули час. Потім його бабуся потрапила до лікарні з інсультом у дуже важкому стані. Це теж його затримало. Але він сказав: «Я поставлю бабусю на ноги і піду».
Я стала перед ним на коліна й просила його не йти, не залишати нас. Він сказав: «Матуся, щоб я більше не бачив, як ти перед кимось стаєш на коліна. Встань і благослови мене». Моя бабуся завжди казала: на будь-яку справу дитину треба благословляти. Тоді я зрозуміла, що нічого не зможу зробити, щоб його зупинити. Я сказала: « Благословляю тебе, синочку, йти на війну, але обов’язково повернутися живим». Так і сталося — він пішов.
На початку його не брали, бо було дуже багато охочих. Казали: «Чекай, дуже багато людей». Йому пропонували залишитися на кухні, бо він був кухарем. Але він відповів: «Я не можу більше бути на кухні. У мені два метри зросту, я здоровий чоловік і стою на кухні, коли приходять хлопчики по 18 років, які ще життя не бачили». Мені було соромно перед ними. «Я більше не буду працювати на кухні». І він пішов у мінометники, незважаючи на те, що це дуже небезпечно.
Коли я питала: «Розкажи, як ти воюєш?», він відповідав: «Мамусю, я воюю, як і всі».
Іноді я підслуховувала ці розмови таємно. Якось він розповідав татові, що коли вони виїжджають на позицію, то кажуть один одному: «Нас шість–сім чоловік, всі під два метри зростом, екіпіровані як треба». Вони дивилися один на одного і говорили: «Страшно. Але ця хвилина минає — і ми йдемо далі». Пам’ятаю, якось після Бахмута він розповідав історію: «Я бачив багато тіл наших людей. Але це війна, і ти ловиш себе на думці, що починаєш звикати до цього. Єдине, до чого я ніколи не звикну і ніколи не пробачу це коли бачиш дитину, прострілену, загиблу. Для мене це найстрашніше на війні».
Він жалівся в спекотне літо, що не вистачає води, що миші прогризають пляшки й балони з водою. Він ніколи не розповідав, де саме воює. Я дізнавалася про його страшні історії й подвиги від хлопців. Коли сталося перше поранення, він зателефонував це було те, чого він раніше ніколи не робив. Я знала, що коли він іде на позицію, зв’язку може не бути 7–10 днів. І ці дні ти живеш між небом і землею, бо не знаєш, що з твоєю дитиною. Це не нуль це сіра зона, це нори, де хлопці перебували, служили й відбивали атаки.
У нього був побратим — Славко. Він був у класі разом із ними, вони були однокласниками. Такий «ботанік-ботанік», але, мабуть, найрозумніша людина, яку я зустрічала в житті. Він закінчив із червоним дипломом Київський національний університет імені Тараса Шевченка, був біохіміком, а потім пішов воювати як військовий медик.
Вони сиділи в окопі й жартували: «Дивись, Дімасе, ти ботанік-науковець , а я — Цива, Цива-хуліган». І казав : «Ти міг уявити, що ми будемо сидіти в окопі й їсти тушонку з однієї банки однією ложкою?» Тот сміявся й казав: «Ніколи». Вони дуже дружили. Цей хлопчина й досі приходить до нас. Хлопці часто приїжджають до нас. Для мене вони всі трохи діти. Вони називають мене «мама-Люда». Мені хочеться до кожного з них доторкнутися рукою — відчуття, ніби в кожному з них є трохи мого сина, бо він був із ними в найстрашніших ситуаціях. Хлопці казали: якщо з кимось і може щось статися, то тільки не з Цивою. Командування іноді давало йому завдання, які міг виконати тільки він. Він ішов і виконував. Він дуже багато виніс хлопців — і поранених, і тих, кого вже не стало.
Кліщіївка…
Мій син воював під Бахмутом, і найстрашніше для нього була Кліщіївка. Там був чорний ліс. Він із побратимом Дімасом сидів у норі. Його рятувало те, що Дімас був зовсім не таким, як він — велетень, а маленький і худенький. У нього сильно мерзли ноги в окопі взимку. Вночі дроні могли помітити світло, тому вони не запалювали свічку. Дімас знімав із нього берці, розтирав ноги руками й знову вдягав їх. Він розповідав, як вони вдвох довго тримали позицію, як викликали вогонь на себе.
У нас був сімейний чат «Родина». Коли він ішов на вихід, надсилав маленьке відео: «Ну що, родина, я на вихід. Зв’язку не буде 7–10 днів, не хвилюйтеся, все буде добре». Я майже не пам’ятаю ті дні — просто не пам’ятаю, як вони проходили. Ти чекаєш, що він має з’явитися. Коли з’являлося це відео, ми майже одночасно відкривали його: дружина, я, діти, чоловік. Ми розуміли — якщо ти бачиш, що він уже вдома, хоч і втомлений, але з усмішкою, значить усе добре. І ми святкували цей день — просто святкували, бо він повернувся. Одного разу він сказав: «Запам’ятайте: якщо я не повернуся із завдання і вам скажуть, що я зник безвісти, знайте — я безвісти ніколи не зникну. Бо зникнути для мене — означає загинути. Остання граната — для себе і для ворога».
Ти пам’ятаєш свого сина маленьким хлопчиком, якого брала на руки, носила, лікувала, за якого раділа, коли в нього все добре, разом переживала його дитячі радощі. І коли ця твоя дитина, яку ти тримала на руках, каже, що не буде зникати і що якщо він зникне — це означатиме, що він загине…
Пам’ятаю останній день, коли ми з ним розмовляли. Ми збиралися на дачу, просто збиралися разом, вечеряли, мріяли. Він мав удочерити свою третю доньку офіційно. Казав: «Я зараз їду на позицію, потім повертаюся. Чекайте — після завдання одразу повернусь, мені залишилося тільки підписати документи». Я особливо запам’ятала що він казав: «На війні Бога немає. Я не знаю, де він, матусю, але там його немає». А того вечора він сказав: «Моліться за мене, моліться так сильно, як ніколи». Розмова була про те, що війна скоро закінчиться і що все буде добре. Вони мріяли відкрити свій маленький домашній ресторан прямо тут, на березі Дніпра.
У нашій сім’ї є традиція — ніколи не казати «останній», ми говоримо «крайній». Коли я обіймала його на прощання, сказала: «Синочку, рідненький, я дуже прошу — бережи себе». А він відповів: «Матуся, я сходжу на завдання останній раз і знову приїду». Я закричала: «Не кажи “останній”!» А він засміявся: «Ну добре, крайній, крайній, мамо, крайній раз». Він дуже міцно обійняв, поцілував і пішов.
Він подзвонив. Я взяла слухавку й почула його голос. Він сказав: «Я живий, зі мною всі нормально. Я просто контужений, але при своєму розумі. Я в укритті». Вони йшли міняти хлопців у ті нори, але їх накрили дронами, і він не дійшов із побратимом. Побратим загинув, а він отримав контузію і з труднощами дістався своїх позицій. Через дві–три години знову задзвонив телефон. Я взяла слухавку, і він знову сказав: «Матуся, не хвилюйся, я поранений ». Я зрозуміла, що в нього контузія і він не пам’ятає, що вже телефонував. Я відповіла: «Сонечко, я знаю, ти вже мені казав». А він : «Ні! Я знову “трьохсотий” — в один і той самий день. Дрони-камікадзе, осколкове поранення: голова, спина, вуха, ноги». Це сталося все в один день. Неможливо зрозуміти, як це відчувати. Я була готова босоніж бігти туди, до нього, але він сказав, що його вже везуть у госпіталь і що все добре. Коли його поранили й вивозили, хрестик десь загубився. Він був у госпіталі й сказав: «Той хрестик, що ти подарувала мені на 17 років… Осколок ланцюжка врятував мені життя. Ланцюжок перерізало, але я вижив». Ми з батьком поїхали, знайшли новий ланцюжок, новий хрестик, освятили його і чекали сина після госпіталю. Він прийшов, і ми одягнули йому новий хрестик із новим ланцюжком. Але потім він подзвонив і сказав: «Мама, ти не повіриш. Я зараз їду в машині командира — треба вирішити якісь справи. І бачу, що там, ніби з-під килимка, щось виглядає». Він витягнув — це був його хрестик. Той хрестик, який він думав, що загубив назавжди. І він знову його одягнув. Він сказав: «Він мене тоді врятував». Така історія цього хрестика.
Коли ми були на дачі, ми поставили йому запитання: коли хлопці йдуть на завдання, ти допомагаєш їм збиратися, бо ти старший? Він мовчав недовго. Потім сказав: «Вони відчувають». Я не знаю як, але він говорив, що хлопці відчувають, коли хтось може не повернутися — кожен по-своєму. І він відчував. Він подзвонив дружині й сказав: «Я так не хочу цього разу йти… Не знаю чому, але особливо не хочу». У нього покотилися сльози. Він попросив: «Розповідай мені про щось — про малих, про батьків, просто щось кажи». Це був його останній вихід.
Був звичайний літній день. Я знала, що завтра мав приїхати син. Ми готувалися, були з чоловіком на дачі. Я щось робила на городі й не помітила, як до нас зайшов військовий. Чоловік покликав мене, я повернулася й побачила, що зайшов його командир. Він був поранений, ледве стояв. Я подумала, що він просто прийшов у гості, бо хлопці часто заходили до нас. Запросила його: «Женечко, проходь, чого ти стоїш? Зараз буде кава, зараз сядеш». А командир сказав: «Я до вас із поганою новиною». Я не могла зрозуміти, з якою поганою новиною він прийшов, бо з моїм сином усе мало бути добре. Він сказав: «Ні… Валерій загинув». Я кричала: «Як загинув? Він же завтра мав приїхати!» Я казала: «Може, він поранений? Ви неправильно сказали?» Він відповів: «Ні, він загинув сьогодні вночі».
Він загинув 28 липня 2024 року.
29 числа він мав приїхати додому. Йому не вистачило одного дня, щоб повернутися. Це неможливо прийняти. Перші 50 днів ти живеш, ніби твоя дитина просто поїхала дуже далеко — де немає зв’язку, пошти, листівок. І це — назавжди.
Я кажу: треба пишатися синами-героями, чоловіками-героями, доньками. Я знаю, що він сильний герой — для країни, для своїх дітей, для друзів, для майбутніх поколінь. Але для мене він назавжди залишився маленьким хлопчиком — моїм зернятком, моїм сонечком.
Після цієї події в мене не було життя. Мені здавалося, що я стою на узбіччі дороги й спостерігаю, як життя проходить повз мене. Ходять люди, кудись поспішають, щось купують, чомусь радіють…
Був момент, коли я була готова піти до сина будь-яким шляхом. Випадково — або, можливо ні . Мені подзвонили. Та людина все зрозуміла й сказала: «Добре, роби так, як ти вирішила. Але пам’ятай — ти ніколи не зустрінешся з ним там таким шляхом». Це стало єдиним, що мене зупинило.
Іноді я звинувачую себе: навіщо я так його виховувала? Може, краще було виховувати його так, щоб він сидів удома, бо в нього троє дітей і він був опікуном бабусі. Міг би залишитися вдома, але він був не таким. Валерій не хотів, щоб його син побачив війну.
Дуже важко бути з онуком. Він називає його «татусь». Йому чотири роки, і він починає говорити про тата: «А от тут тато приїде… А от тато приїде…» Я ледве стримуюсь. А потім він бере паличку й малює на землі. Я питаю: «Що ти малюєш?» Він каже: «Я малюю знак сонця. Каже, що прийде весна, і ми з тобою відкопаємо тата»…
А пам’ятаю, ми сиділи на дачі. Дощу не було, але онук стояв під деревом, і на нього ніби капали краплі. Я не знаю, звідки вони бралися — роси не було, був день. Він простягнув руки й сказав: «Дивись, це тато за мною сумує. Це його сльози». Я намагаюся переключати його увагу. А він знову: «А тато… те, а тато… те…».
Треба знаходити сили. Якщо я поводитимуся, як раніше — тільки плакатиму, — то я зраджу свого сина.
Оцей хрестик мені віддали вже після того, як його поховали. Він був із ним до останніх хвилин, секунд і ще якийсь час. Зараз це мій хрестик. Я донесу його до нашої зустрічі з ним. Тому я кажу, що я — мама воїна. Я повинна нести пам’ять тих хлопців, які вже полягли.
Я стою на балконі й усе ще дивлюся в небо. Я шукаю маленьку зірку, ніби розмовляю з ним без слів. Ніч тихо стоїть поруч, як стара подруга, яка нічого не питає й тільки слухає. Я довго стою, піднявши погляд угору. Здалеку повільно насуваються хмари, закриваючи небо, і зірка зникає з очей. Я стою й дивлюся далі.
Пам’яті Валерія Цивка
Загинув 28.07.2024