Оксана
Мати Костянтина Фощанко (1995- 2023)
Думи мої, думи
У маленькій кімнаті пахне свіжою здобою, старим папером, в якому застигли давні спогади.
Оксана сидить за столом біля вікна. Через тонку фіранку падає косий промінь сонця. Перед нею старий, потертий фотоальбом. Поруч потемнілий від часу «Кобзар» Шевченка, мов мовчазний хранитель її пам’яті. Вона мимохіть торкається палітурки м’якими кінчиками пальців, відчуваючи на подушечках шкіри цю шорстку теплоту минулого. Розгортає фотоальбом і одразу падає туди, у минуле, як у вир.
На першій сторінці акуратно записані слова:
«Народився: 10 липня 1995, очі блакитні, волосся чорне, ріст, вага».
Оксана дивиться, і вже чує тодішній запах пологового будинку, той тихий переляк і безмежне щастя — її дитина, син Костя. Фото немовляти з першою іграшкою — левом. Іграшка й досі збережена так, як бережуть пам’ять про щось надзвичайно тендітне.
Перегортає далі, йому рік. Потім фото Кості в лікарні. Звідти тягнеться її пам’ять: хвороба переслідувала його з дитинства, операція за операцією, лікарня — як другий дім. Вона, поглинута турботами, й не помітила, як старший син подорослішав. Отямилася тільки тоді, коли Саша вже був у дев’ятому класі. Відчула, що син подорослішав, а вона ніби стоїть осторонь, дивлячись на власне життя крізь скло. Жінка пам’ятає, як лікарі шепотіли: «Костя може не вижити». Тоді її світ звужувався до одного-єдиного дня. Вночі вона плакала тихо, ховаючи сльози. Тітка чоловіка тоді принесла слова пророчиці: «Хлопчик житиме, поки не виконає свою місію». Відтоді надія тримала її.
Сторінки перегортаються, життя розгортається, наче стрічка фільму. Літо, село, запах сухої трави й вишень, Костя з братом на дачі. Діти босоніж біжать до озера, Костя стрибає у воду «бомбочкою», бризки розлітаються в усі боки, сміх лунає далеко-далеко, аж до сусіднього берега. Друзі дали йому прізвисько «Бомба», яке залишилося на все життя.
Оксана посміхається, але усмішка трохи втомлена: просто пам’ять без болю. Ось фото першого класу — він із букетом айстр, а ось випускний — щасливі очі. Фото з походу, у Кості самотній, задумливий погляд у далечінь. Про що він тоді думав?
Ще фото з друзями, Костя велетень-добряк, безвідмовний, у кожному бачив щось важливе. Ось близький друг — пес Тимофій, вони були нерозлучні. Тимофій був розумним і слухняним. У квартирі від нього не було жодної шкоди. В нього виявили невиліковну хворобу — епілепсію. Було страшно дивитися, як під час приступів його всього тіпає, тоді Оксана лягала поруч, заплющувала йому очі й міцно тримала собаку, щоб він не покалічив себе.
Листи фотоальбому шелестять, як сухе листя. На кожній сторінці фото рідних, Костя з братом, з батьком, бабусею й дідусем, якого дуже любив. Дід подарував йому той самий «Кобзар» 1961 року: «Тут наша душа, наші думи». Костя читав його, перечитував, тримав біля себе, як скарб, як нитку до тих, кого вже немає поруч.
А далі фото з інституту. Костя вчився на інженера, вона підтримувала його: «Синку, ще один рік залишився, доучись уже, потім бакалавр і все». Казала, наче це щось буденне, а сама лічила дні. І одного дня він зайшов у кімнату, трохи втомлений, трохи усміхнений, простягнув документи: «Ось, я закінчив інститут, як ви й хотіли». Вийшов звідти інженером, як вони й мріяли, а ще й молодшим лейтенантом завдяки військовій кафедрі. Але в ньому щось шукало інше, він тягнувся в майбутнє, і мати лише мовчки спостерігала, як він пробує світ на дотик.
Оксана відчуває, як груди стискає щось тривожне. Наступні фото — Майдан. Війна прийшла 2014-го. Костя пішов на Майдан, став частиною «Вовків Да Вінчі». Вона пам’ятає, як телефон мовчав під час стрілянини, а вона серцем відчувала тривогу. Нарешті дзвінок: «Я вже біля метро». Вона побачила його блідого: «Мамо, уявляєш, я стояв на переході і над моєю головою пролетіла куля». Він був тоді налісо підстриженим, але сказав, що аж волосся заворушилося. «Я не можу інакше» — відповів, коли просила не йти знову. Оксана носила пиріжки й чай на блокпост біля Бориспільського метро, де зброєю були лише віли та лопати. Після Майдану Костик не зупинився, пішов у Червоний Хрест, здобув кілька дипломів, тренувався, ставав сильнішим.
Фото з кав’ярні — там він до війни готував лимонади, а потім уже інгредієнти для бомб. Почалася війна. Над їхнім будинком пролетіла ракета й влучила в сусідній дім. Жах, що роздирає тіло й думки. Костя подивився на матір так, ніби хотів запам’ятати кожну риску її обличчя, і попросив: «Їдь у село, я буду за тебе спокійний». Вона поїхала, бо не могла інакше. А він залишився й сказав: «Я поїду на війну, не можу дивитися, як гинуть мої друзі. Я не йду вмирати…» Він сказав це так, ніби міг переконати саму смерть. І вона кивнула, ніби повірила, бо інакше не змогла б відпустити. Вона його відпустила зі страхом і гордістю, та з тією самою книгою в рюкзаку, що подарував дід.
І далі — кадри війни. Фото з присяги. Костя копає землянку. Костя з бородою, серед побратимів, у ближньому бою. Він став командиром мінометного взводу батальйону «Вовки да Вінчі», позивний «Бомба». Те дитяче прізвисько він не міняв, і тепер воно звучало як пророцтво. Він був талановитим інженером, його хист допоміг знищити багато ворожої техніки, він навчав побратимів, тримав останній рубіж на Бахмуті. Братові сказав: «На війні я нарешті знайшов себе».
Оксана гортає далі. Фото з пораненням. Згадує: коли приїздив у відпустку, завжди йшов на кладовище до дідуся. Останній раз бачилися в червні, несподіваний візит після поранення. Тоді домовилися переписуватися лише раз на тиждень, у неділю. Прощаючись, він звернувся до Лени, сестри: «Тільки маму не покидай». Вона тоді не зрозуміла, але ці слова осіли як тривожне передчуття, що непомітно повзе під шкіру.
А потім Оксані почали снитися сни. У них Костя був дванадцятирічним, ніби застряг у часі. І кожен такий сон ніс у собі тінь неминучого. А зранку на городі замість моркви й буряка з величезним бадиллям — чорна пляма, ніби все скосило, залишивши порожнечу. Люди кажуть, це знак біди, але вона не хотіла вірити. А вже наступного дня, 24 серпня, дізналася правду. І тоді вже її скосило по‑справжньому.
Із військкомату зателефонували старшому синові. Вона дізналася про це близько п’ятої вечора. Йшла до сусідки, сіно збирати для кози. Назустріч вийшла сестра:
— Де твій телефон? Саша дзвонить, не може додзвонитися.
У її голосі звучала тривога.
— Біжи швидко, бо раптом щось…
Оксана взяла слухавку:
— Що сталося?
По той бік дроту Саша мовчав, а тоді:
— Мамо… там з військкомату.
— Що з військкомату? — у грудях все стислося. — Тебе забирають на війну?
— Ні… довга пауза, важке мовчання. І тихо, майже не дихаючи: — Костя загинув…
Телефон у її руці став важким, як камінь. Вона випустила його на підлогу. Глухий удар. Оксана впала, обхопила сестру за ноги так міцно, що на шкірі потім лишилися темні синці. Дерлася, кричала так, що навіть на дальньому кінці села було чути. Земля, небо, повітря, усе розривалося від її голосу. Кричала, поки не зірвала голос.
Костя загинув у День Незалежності України, у той день, коли всі мріяли про мир. Він отримав смертельні поранення від ворожого артилерійського обстрілу. І коли прийшло усвідомлення цього, сказала собі: він виконав свою місію. Він пережив стільки операцій у дитинстві, щоб… загинути на війні. У селі Сенківка. Вона поховала його біля рідних на Київщині.
На останній сторінці альбому — стаття: «Вічна слава Герою». Про нього. 24 серпня 2023 року. Він хотів жити в незалежній Україні і загинув саме цього дня. Двадцять вісім років. Костя залишився вічно молодим.
Тимофій, його друг, помер через дев’ять днів після Кості. Не їв. Вона плакала, але знала, не можна було поруч з Тимофієм.
Життя після втрати змінилося назавжди. Половина серця там, на небі, інша тут. Вона чекає, чи не подзвонить він. Багато хто каже: «У тебе ж є ще один син». Оксана любить обох. Це не так, що один вмирає, а інший, як заміна. Костя сниться їй дванадцятирічним, а якщо дорослим, то лише спина і голос із-за плеча, як тінь: «Ти тільки мені без цього! Без цього!» — різко, як нагадування. Вона прокидається й розуміє, він знав, що вона плакатиме.
Рідні підтримують по-різному. Кажуть їхати в Київ, там легше відволіктися. Оксана починає збирати речі, але чує голос Кості: «Ти куди? Я ж казав, залишайся в селі». І вона залишається. Усім каже: не можу. Я обіцяла Кості.
З війни повернули Костині речі: військовий джемпер, що досі зберігає його запах — справжній, живий запах воїна. Кажуть, з часом захочеться відчути запах і вона знає, що це правда. Серед речей бережно замотаний у рушничок та покладений у кульок (щоб не промокав) той самий дідусів «Кобзар» із заламаним кутом. У її руках це не просто книга, це міст між поколіннями, доказ того, що слова можуть тримати на світі довше, ніж тіло.
«Думи мої, думи,
Лихо мені з вами…»
Голос тремтить, але вона читає вголос, ніби звертається і до сина, і до себе самої. І в цю мить вона вже не та жінка, що просто перегортає фотоальбом. Вона берегиня пам’яті. Кожна сторінка альбому, кожен рядок Шевченка тепер не минуле, а її життя, її зв’язок із сином. Вечірнє сонце торкається її обличчя. Жінка закриває книжку. Кладе її поруч із фотоальбомом, тепер вони лежать поруч не випадково, а як дві половини одного серця. Дивлячись у вікно, Оксана відчуває: він із нею. У цих знімках. У цих думах.
Пам’яті Костянтина Фощанко
Загинув 24.08.2023