Тетяна
Мати Святослава Свистуна (1992–2022)
Світло Свята
У Києві минуло все моє свідоме життя. Тут навчалася, тут вийшла заміж, тут народила трьох дітей. А потім прийшла війна. І все, що було, розділилося на до і після.
Сина мого звуть Святослав. Маленький Святик став моїм Святом, моїм всесвітом. Позивний він обрав — Свят. Як же інакше?
Він змалечку тягнувся до тварин. Казав: «Це наші менші друзі». Собаки в нас завжди були. Діти самі їх вигулювали, купали, гралися. Якось їхали ми від бабусі з села. Літо, спекотно. Зупинились на заправці подихати. Прямо біля машини хтось поклав маленьких кошенят — два, такі, як клубочки. Свят бере їх у долоньки, по одному в кожну жменьку і каже: «Мамо, подивись». Ну як же їх залишимо? Так і поїхали вони з нами в Київ — маленькі два життя.
У дитинстві Святослав був дуже м’який. Такий ніжний, лагідний, ніколи не сперечався. Не те що інші діти в перехідному віці — бунтівні, вперті. А він ні. Погоджувався завжди. Слухняний, ніби дівчинка.
Але перед війною почав змінюватися, ніби загартовувати себе. У прямому сенсі. Їздив на велосипеді по горах, ходив до джерела, обливався холодною водою. Секції спортивні. І просто за один сезон виріс із того лагідного хлопчика у справжнього чоловіка. І запам’ятався мені саме таким. Уже не той, кому я могла сказати: зроби оте чи оте. Він зупиняв мене і казав: «Мамо, я вже маю свою думку». І дуже любив подорожі. Це була його віддушина. Люди його любили. Друзі досі згадують: він був душею компанії. Завжди перший, хто кидався допомагати. Без зайвих питань.
Разом із чоловіком і старшим братом створили сімейний бізнес — займались вантажоперевезеннями. І з того часу не знали, що таке спокій. Дзвонили всі знайомі, друзі, родичі. Іноді посеред ночі: «Святослав, допоможи!». Він одразу. Їв чи не їв, спав чи не спав — їхав. Допомагав.
Я вже й сварилася на нього. Казала: «Святослав, зупинись. Прийди до мами борщику поїсти». І вже хитрощами його заманювала, так хотілося, щоб хоч трохи побув удома, хоч трохи.
Він дуже поспішав жити. Одного разу він запитав нас із чоловіком: «Мамо, тату, як ви думаєте, що в житті найцінніше?» Я кажу: «Як що? Життя!» А він: «Ні. Ви не розумієте. Найцінніше — це час. Не можна його змарнувати. Треба встигнути. Зробити добро. Не зрадити себе. Не скомпрометуватися. Жити чесно. З гідністю».
Одружився рано. Уже в 21 рік у нього була сім’я. У 2013-му народився син Максимчик. І тепер, дякувати Богу, хоч є він — дитина від Свята. Втіха. Такий самий спокійний, ніжний, і я ніби бачу Святика знову.
22 лютого 2022 померла моя свекруха. Ми всі зібралися, щоб провести її в останню путь. 23-го поїхали в Житомирську область на похорон. Після поховання діти повернулися до Києва, а ми залишилися ще на день, бо ж треба занести сніданок на кладовище, так заведено.
І от 24-го, о п’ятій ранку, телефонує Святослав: «Мамо, тату, почалась війна!». Каже: «Ракети летять по Києву, вибухи страшні. Залишайтесь там, не їдьте в Київ». А я кажу: «Ні, сину, ми їдемо додому». І от їдемо ми в Київ, назустріч нам колони машин, люди виїжджають, діти, собаки, валізи… А ми назад. До своїх.
Святослав прибіг до нас. У нас був його паспорт для якихось довідок, уже й не пригадаю для чого. Прибіг із друзями: «Мамо, дай паспорт. Треба у військкомат, щоб отримати зброю». Я кажу: «Зачекай, пройдіть усі на кухню, поп’ємо чаю, поговоримо. Що тебе штовхає?» Вони вже все вирішили — чоловік п’ять їх було, ішли добровільно. Я просила: «Сину, скажи, навіщо?» А він мені: «Мамо, скільки мені років?» «Тридцять», — кажу. «Я вже дорослий. Дай мені паспорт». І побіг. Я дивилась у вікно і бачила, як він біжить до військкомату. Батько лише мовив: «Цю дитину… Її не спинити. Він завжди кудись біжить».
А потім виявилося, там йому сказали: «Ти строкову службу не проходив, іди додому». Але він не пішов. Не з тих був, кого можна відігнати. Він шукав можливість. І вже на початку березня сказав нам: «Я записався у добровольчий батальйон “Карпатська Січ”».
Старший син і чоловік теж долучилися. В Андрія за плечима строкова, тому він пішов у президентський полк. А Юра — мій чоловік — поїхав до Свята і доєднався до добровольчого батальйону «Карпатська Січ». І так для нашої родини почалась війна.
Захищали Гостомель, Бучу, потім Ірпінь. Дзвонили щодня, а в трубці лунали постріли. На початку квітня, коли звільнили Ірпінь, приїхали додому. Весь взвод розмістили в нас у хаті. Усі кашляли. Запалення в кожного. Жінки тоді лікували, прали, годували. Святославу діагностували пневмонію. А 5 квітня він зібрав ліки й поїхав із чоловіком на Ізюмський напрямок.
Коли відпустила їх, молилась щодня. Благала: «Господи, збережи». 10 квітня потрапили в засідку. Коли чоловік розповідав, як це було, ворушилось волосся на голові.
Від розвідки отримали інформацію: село звільнено, можна заходити на зачистку. Сіли по машинах і поїхали. А там — засідка. Російські військові на танках, на БМП. Хлопців розстрілювали.
Чоловік бачив, як загинув син. Вибухи. Хаос. Крики. Командира поранило, і він закричав: «Свят, допоможи! Свят, мені відірвало стопу!»
Святослав поповз до нього. Кущі. Треба було перейти через них. Він піднявся — і пролунав вибух. Загинули одразу.
Крики. Розгубленість. Хтось кликав допомоги. Юра, мій чоловік, кинувся до хлопця, якому відірвало руку. Хотів накласти турнікет… не встиг. Вибух. Хлопець загинув, Юрі відірвало руку. Він не думав про себе. Кричав: «Хлопці, хто живий — сюди!» Лише Владик відгукнувся. Зараз він для нас як син.
Відірвана рука висіла, як стороннє тіло. Він прикріпив її до себе, сів у вцілілу машину, схопився здоровою рукою за кермо і поїхав. Юра подзвонив мені з машини. Кричав: «Таня, вибач! Святослава не вберіг! Він — 200, а я — 300!» І відключився. Потім — шпиталь, двадцять операцій.
Я не знала, як жити. Коли почула, що Святослав загинув — це був відчай. Йому було 30. І тепер йому завжди буде тридцять.
Я навіть не пам’ятаю, як усе відбулося. Старший син написав у Фейсбуці: загинув Святослав. І тоді двері дому ні на хвилину не зачинялись. Йшли люди. Приятелі, знайомі, ті, хто нас знав, хто його знав. Усі намагались щось сказати, підтримати. А я ні думати, ні говорити не могла. Як це — ховати сина? Не дай Бог нікому.
П’ять днів чекали на тіло. П’ять довгих днів. І лише тоді, з тілом, коли його привезли, прийшло розуміння. Справжнє, фізичне. Що це вже сталося.
І в той день, коли ми прощались у «Карпатській Січі», я відчувала гордість — ту, що перевищує біль. Дивно. Звучала добровольча клятва, почесті, портрет величезний. Люди з портретом йшли попереду автобуса. Люди ставали на коліна. Все це було вулицями. Пішки з локації, де базувалась Січ. Потім до будинку, де ми жили, де діти росли. Потім до теперішнього дому, теж пішки. І я дивилась, як ніби весь Київ зійшовся на похорони. Відчуття гордості за те, що сина виростила в українських традиціях з любов’ю до своєї країни.
Я не кричала, не рвала на собі. Навпаки хотіла згадувати, говорити, розповідати, яким він був. І люди приходили, казали: «Дякуємо». Щиро. За нього. За те, що Свят був добрий, світлий. Мій справжній Святий воїн.
Згадую його щосекунди. У кожній думці він. Коли перебирала речі, дещо роздала, щоб вони продовжили своє життя. Але футболки лишила собі. Я їх ношу. Одягла — і він поряд. Його енергія. Його подих. Це тримає.
І коли йду вулицею і бачу хлопців, схожих на нього, — хочеться підійти, просто обійняти. Не знаю, чому так часто таких бачу.
У Святослава був друг — Володечка Гайдук. Чому був? Є! І в нього народився третій син. Назвали — Святослав.
Святик чомусь ніколи не сниться мені. Кажуть, не можна часто їздити на кладовище. А хто сказав? Чому не можна? Їжджу. Часто. Ледь не щотижня.
Там, поруч із ним, і донька. Після його загибелі донька пішла. Онкологія. Страшна, зла. За п’ять місяців її не стало. І залишилась дівчинка, онука. Моя отрада. Тепер живемо разом.
Після того всього лишається одне: пам’ять. Без минулого немає майбутнього.
Коли почались масові поховання на тій ділянці, де мій син, я побачила: держава не переймається військовими похованнями. Не болить їй. І мене це дуже обурювало. Я не могла більше на це все дивитися мовчки.
На ділянці, яку виділили під військові поховання, в ями провалювалися хрести та вінки. Я розуміла, що так не може бути. Треба щось робити. І я почала.
Я стала ініціатором створення групи, і потім долучилися ще жінки. І тепер нас близько 500.
Коли створили групу, з’ясували, що багато сімей виїхали за кордон із дітьми. Багато — на окупованих територіях. Є ті, де батьки інваліди, які не можуть самі прийти, прибрати, принести хрестик, свічку.
І з того всього з’явилася думка: треба зробити це на державному рівні. Бо пам’ять про героїв не приватна, вона спільна.
Ми ходили до мера. Писали звернення. Ми не маємо права зрадити хлопців і спаплюжити їхній героїзм.
Ми і стали отою рушійною силою. І слава Богу, ми цього добились. Мабуть, саме це і тримало мене тоді. У ті дні, коли не хотілося вставати.
Ми стали тою силою, що зрушила. Жінки. Матері.
У 2023 році почалися роботи. І ми брали участь у всьому — не спостерігали, а робили. Розробка пам’ятників. Проєкт упорядкування.
Там тепер освітлення, відеоспостереження. Замощено. Забетоновано. На меморіалі — усі прізвища хлопців з нашої ділянки. Є муніципальна варта. І це вже зовсім інший простір.
Перед Новим роком, на Різдво, ми самі везли віночки. Діти в школах і гімназіях плели їх своїми руками. Кожну могилу обійшли. Поклали. Без зайвих слів.
Дуже хочеться, щоб ми, жінки, матері, змогли сформувати одну сильну, цільну енергетику. Щоб вона захистила нашу країну. Наших дітей. І тих, хто ще живий, і тих, хто вже мовчить. Але не зникає.
Пам’яті Святослава Свистуна «Свят»
Загинув 10.04.2022