Світлана
Мати Миколи Овчиннікова (1987–2022)
Жовті троянди для Схрона
Рання весна. Повітря ще різке. Десь хрипко каркає ворона, її самотній крик ріже тишу. Навіть голі дерева стоять у скорботі. Вітер гуляє між портретами. Світлана йде Алеєю Героїв. У її руках жовті троянди. Їхні пелюстки тремтять від вітру. Вона йде повільно. Погляд ковзає по обличчях. На портретах майже всі знайомі. Ось Павло, 130-й батальйон, шоста рота. Поруч із Колею на Берковцях. Дмитро загинув першим. Астамур, біженець із Абхазії, пішов добровольцем. Не мав українського паспорта, але мав серце. І віддав його Україні. Ось командир першої роти — Артем Сахань, виводив хлопців із позицій. Жінка наблизилась до портрета молодого чоловіка, який щиро усміхається. Його погляд теплий і лагідний, мов промінь у похмурий день. Це він. Колечка. Світлана підходить ближче. Ніжно торкається полотна. «Приношу йому жовті троянди, бо моє левеня любило все жовте, сонячне. Це єдина його фотографія в хакі».
Коли Коля записався в ЗСУ, я питаю: «Ну, а який позивний?» — «Як який? Схрон». Кажу: «Коля, ну Схрон — це ж не для армії». Але для нього Схрон — це було все. Він казав: «Мамо, я за гороскопом Лев, я Сонце, я Схрон, я всесвіт, я вміщаю в себе все!» Це з книг Головачова, які він запоєм ковтав ще з восьми років.
У дитинстві його називали Коленятко. Він вчив віршик: «Кошенятко, кошенятко, чому ти нявкаєш щодня?» і всі сміялися. Колечка був білесенький такий, а очі сині-сині. Хтось пожартував: «Дивіться, який кошенятко!» Так і пішло: Коленятко, Кошенятко. За гороскопом він Лев, та ще й народився в рік кота. Ну хіба це не знак?
Дитинство Миколи пройшло в Херсоні. Ми любили ранкові пробіжки й плавати в Дніпрі. На набережній серед натовпу ми забиралися удвох на поміст, я командувала: «Ап!» і ми разом пірнали, мов рибки. Його очі завжди сяяли. Все було через веселощі, пустощі й жарти, навіть чорний гумор сприймали як гумор. Хоча, звичайно, було важкувато.
Микола закінчив Херсонський технічний університет і отримав ступінь магістра економічних наук. Потім сказав: «Я, як чоловік, маю обов’язок пройти армію». Служив у військовій розвідці в Білій Церкві. Після служби приїхав до Києва, де я вже жила. Влаштувався в рієлторську компанію й згодом став керівником Франківського відділення.
Одного разу Коля попросив мене взяти кота. Це був уже дорослий кіт, який втратив господаря. Він так щиро переживав, що тварина загине від самотності. Я вагалася, але він умовив. Зараз я вдячна: без кота життя не те.
Під час ковіду Микола навчився їздити на велосипеді й долучився до квесту «Знайди мене». Метою було знайти 36 мініатюрних фігурок. Він знайшов 23. Одна з них — це серце Амосова, його гладиш, і воно тепліє і стукає. Коли Микола спілкувався з кимось, завжди розповідав про будинки, архітектуру. Його питали: «Ви киянин?» Насправді він просто закохався в Київ.
Мріяв стрибнути з парашутом — здійснив. Потім політ літаком, ми разом піднялися в небо. Любив подорожувати. Мріяв купити велику карту світу, відмічати країни. Пізніше я знайшла його щоденник, там Коля записав мрії на 2022 рік, але не встиг їх здійснити. Коли почалася війна, йому було 34.
За місяць до війни люди говорили, що війна ось-ось почнеться. Але ми з Миколою не вірили, думали, це страшилки. Навіть коли почалося вторгнення, не сприймали це серйозно. Я тоді ще палила, і ми з сином вийшли на балкон покурити. Раптом бачимо в кінці кварталу — хтось запускає феєрверки. Я кажу: «Війна ж! Потрібно піти й набити морду!» Ми спускаємося вниз, а назустріч біжать хлопці з ЗСУ. Я їм: «Хтось феєрверки пускає!» А вони відповідають: «Швидко в під’їзд, там перестрілка!» Тоді я ще не могла по-справжньому усвідомити, що це війна. Не було розуміння.
У 2014 році Коля вагався: чи йти в АТО. Я тоді сказала: «Сину, хай самі визначаються». Але в 2022-му вже не стояло питання, треба було йти захищати Україну. На початку війни ми всі ще сподівались, що це помилка, яка от-от закінчиться. Як можна просто вбивати лише через те, що в когось інші погляди, мова, спосіб життя чи навіть їжа? Як можна диктувати сусіду, як йому жити, як їсти паличками чи виделкою? Ми вірили, що вони зрозуміють і підуть. Але цього не сталося.
Російські війська окопували Херсон. Там залишився наш будинок, мій брат. З братом не було зв’язку. Росіяни вимкнули інтернет, і залишився єдиний спосіб — це ловити сигнал у відкритих місцях, просто щоб сказати: «Я живий». Окупанти постійно перевіряли чоловіків, шукали татуювання. Кілька разів приходили до брата з обшуками. Це було дуже важко.
Коля прийшов у зеленій формі й сказав: «Я вже записаний». Записався в ТРО Солом’янського району. Кожного ранку я бігла з ним в адміністрацію, проводжала на службу. Вони тягали мішки, ставили загородження. У нашому районі, на проспекті Повітряних Сил, розбилися дві автівки з окупантами. Ті розбіглися по «зеленці». Ми з Колею разом обходили район, знайомилися з місцевими собачниками, особливо тими, у кого великі службові пси. Собачники добре знають, хто свій, а хто ні. Саме вони вказали нам на автівку з трьома бурятами, яких затримали.
Хлопці були дуже виснажені. Одного разу туди прийшов втомлений чоловік і почав розряджати обойму, стріляти під ноги, я злякалася. А хтось сказав: «Жінко, йдіть краще борщ варіть». Відповіла: «Я теж зі зброєю впораюся, але ж не берете!» Тоді зрозуміла, ми не відчуваємо віку. Думаємо, що можемо все.
Я жила надією, що Микола залишиться в Києві. Територіальні оборони перетворилися на повноцінні батальйони. А потім їх відправили під Харків, на трасу Харків — Бєлгород, здається, 105Е. Вони зайшли в Дементіївку, а потім ще далі, на «зеленку». Уночі почався артобстріл з боку рашистів. 26 травня Коля написав мені повідомлення: «Мамочка, я тебе люблю». Я насторожилася. Питаю, що сталося? Пише: «Нічого». Потім зателефонував. Каже: «Ми тут ненадовго виїхали, не хвилюйся. Я зараз слухаю, як пташки щебечуть». Дійсно, я чула в слухавці, як щебетали пташки. Ніби навмисно. Коля попередив: «Я деякий час не буду на зв’язку, з’явлюся десь через місячішка». Це була п’ятниця.
А мене в ту ж п’ятницю побила ворона. Я збирала «марки війни», і того дня був їхній випуск. Я задоволена така була, придбала марку. Вирішила пройтися через парк. Я навіть не одразу зрозуміла, що сталося. Раптово — різкий удар. Думала, може, хтось жартує, щось кинув, але ні. Обернулась — нікого. Ні дітей, ні дорослих. І тут вдруге. Удар. Озираюся — ворона. Чорна, блискуча, жорстка. Вона пікірує на мене, як на здобич. Не просто лякає, не просто літає поруч — атакує. Я злякалася, справді. Почала відмахуватись. Шукала щось, чим би оборонитись, ані камінця, ані палиці. Біжу до краю парку, а вона втретє летить на мене. Добігла до краю парку, серце немов вистрибувало. А вона сіла на гілку, недалеко, і почала каркати. Людей було повно. Але чомусь вона саме мене вибрала. Розповідаю людям, вони кажуть, це якась неприродна поведінка.
На позиціях обстріл продовжувався три дні. 29 травня о сьомій ранку Коля загинув. Момент, що розтягується на все життя. Мені казали: «Тримайся», а я не відчувала тіла. В пам’яті лишився уламок останнього дзвінка, те пташине щебетання, мов знак прощання. Іноді думаю: якби я тоді зателефонувала й розповіла про ту ворону, може, Коля став би обережнішим. Але що він міг зробити проти пострілу танка? На них вийшла броньована колона, її треба було зупинити. А чим? Майже нічим. Та вони боронилися і таки затримали колону на три дні.
Це були перші й найтяжчі втрати, найбільші у шостій роті батальйону. Вони ще не знали, що таке справжня війна. Сина не вдалося забрати одразу, він залишався там, у бліндажі. Було нестерпно усвідомлювати, що він лежить сам, у сирій землі, під безперервними обстрілами. Територія була під вогнем, дістатися до неї було неможливо. Тоді Руслан, командир Миколи, пообіцяв поїхати й забрати Колю з того бліндажа. Руслан був невисоким, худорлявим, з пораненими в бою ногами. Я теж збиралася вирушити до Харкова, здавалося, я зможу, повинна це зробити. Але командир схопив мене за плечі, струснув і твердо сказав: «Ми знаємо, де твій син. А тебе де шукати будемо? Якщо зникнеш — хто Колю поховає?» І я залишилася.
Про матерів загиблих героїв кажуть, що вони «віддали» своїх синів за незалежність. Але ніхто ж не питав мене, ніхто не запитував, чи готова я. Просто одного дня Коля сказав: «Мамо, я вже записався». І все. Я переживала. 158 мільйонів разів запитувала себе, чи могла його зупинити.
Адже в мене є подруга, яка змогла вивезти сина за кордон, у Британію. І він живий. А мій — загинув. І бувають моменти, коли мені здається, що я нерозумна мати. Але згадую, як намагалася заговорити з сином: Колечко, зайчику, навіщо? Я боюся. Він відповідав: «Мамо, не бійся, все буде добре. Я не зможу себе поважати, якщо залишуся». Він ніколи б не зміг залишитися. Це було сильніше за страх, за мене, за все.
Коли дізналася про Коліну загибель, дізналася, що його не привезуть, на роботі написала заяву на відпустку на 30 днів, взяла. Знайшла в інтернеті жіночий монастир у Дніпрі. Зателефонувала: «У мене загинув син… Будь ласка, допоможіть, я не можу більше бути серед людей. Мені треба до вас». Кажу, що завгодно буду робити: копати, сапати, шити, білити, я вмію все. На тому кінці мені відповіли: «Приїжджайте».
Я похрестилася у дорослому віці. Читала Олександра Міня — «Син чоловічий», а потім усе Євангеліє, декілька разів. Прийшла до Бога не зі страху, а з потреби істини. І тому рішення поїхати до монастиря стало для мене не втечею, а, швидше, внутрішнім кроком. Це врятувало мене. Настоятелька — матушка Наталія, 1987 року народження, такого самого віку, як мій Коля. Ще матушки Єлизавета та Надія, я стала четвертою. Ми готували їжу, ліпили пиріжки для госпіталю в Дніпрі. Я полола траву, прала, мила келії. Роботи вистачало. І слава Богу, це тримало мене. Бо думки були страшні.
В монастирі відбувся один випадок, який мене дуже вразив. До монастиря привозив гуманітарку волонтер. Приїхав на «Мерседесі», видно було одразу — людина при грошах. Стоїть, розмовляє з матушкою Єлизаветою, розповідає про своє горе. Каже, що волонтерить з 2014-го. А донька його в Москві навчалася на юриста і залишилася там. Зараз їй 32 роки. І вже вісім років вона, його рідна донька, збирає на нього компромат. Розповідає: «Вона ж з Дніпра, моя донька… А тепер каже: готуйся, тату, ми скоро вас “звільнимо”. Я тебе посаджу. А маму — як співучасницю». У нього губи тремтять, очі повні болю. І так мені стало шкода його. І от у той момент, прямо фізично, ніби пісочний годинник в голові крутнувся. Я кажу: Боже, я ж вважала себе найнещаснішою жінкою на землі… А виявляється — я найщасливіша! Бо я виховала Сина — з великої літери. Людину, яка перед смертю написала мені: «Мамочка, я тебе люблю».
І там, у тому монастирі, я вперше відчула: крім мого горя, в мені є ще й щастя. Так, мій син загинув. Так, його вбила війна. Але я жила поряд з такою Людиною. Людиною, якою я пишаюся!
У вересні 2022 почалося звільнення Харківщини. Привезли Колю. Тепер він похований на меморіальному кладовищі в Бірківцях. Під час поховання я познайомилася з його побратимами — один із них потім загинув під Бахмутом. Коли йду до церкви, згадую кожного з них.
З Колею у бліндажі були ще двоє хлопців — Максим і Ігор. Слава Богу, вони вижили, я досі з ними спілкуюся. Проте обстріл залишив по собі важкі наслідки — обидва стали інвалідами.
Я підтримую зв’язок із хлопцями зі шостої роти, які залишилися. Вони часто запрошують мене на зустрічі, коли збираються разом. Я завжди вітаюся: «Я за Схрона! Він відлучився».
Якось увімкнула телевізор і натрапила на старий радянський фільм із мого дитинства. Знайомі сцени, знайомі обличчя, знайомі пісні… російською. І я не змогла дивитися. Мені боляче. Вони вбивають не лише наших людей, вони руйнують усе, що колись було нам дорогим.
Я навчаюся говорити українською. Мені огидно чути російську. Тому що це тепер мова смерті. Мова загарбника, який вбив мою дитину.
Зараз модно бути «чайлд-фрі». Мати одну дитину стало нормою. А потім приходить війна. І хлопці йдуть на фронт і не повертаються. І навіть ті, хто були одружені, не встигли залишити по собі дітей. І матері лишаються наодинці з цим болем. Кожна шукає бодай якийсь знак, відлуння. Хоч щось, що нагадало б, що їхній син був, існував. Шкода, що у Колі не залишилося діточок. Він так мріяв про донечку… Це боляче.
У 2023-му, на День матері, мені несподівано надійшов букет. Великий, гарний. Я тримала його в руках і не могла зрозуміти, від кого це. Може, помилка? А може… А раптом він? А раптом він живий?.. Хто ще міг згадати про мене в такий день?
Згодом з’ясувалося — це була знайома. Її діти сказали їй: «Мамо, тьотя Свєта заслужила букет». Я подякувала, але сказала, щоб вона більше не робила таких подарунків. Навіть добрі вчинки можуть боліти.
Десь прочитала: «Горе, як брудну білизну, треба залишати вдома». Психолог, яка також втратила сина, сказала: «Ми вдягаємо чорне не лише з жалоби — ми ховаємося в ньому». Це правда. Коли я одягаю чорне, я знаю, що мене майже не помічають. І от ти ходиш рік-два в чорному. Зараз уже я перейшла на світлу сторону. Намагаюся вдягати щось світліше, бо людям поруч важко постійно бачити мене в чорному.
Я намагалася зрозуміти, як з цим жити, пройшла курси з психології. Вчилася, як спілкуватися з людьми, з військовими, які повертаються з фронту. Дивишся на них і думаєш: «Чому він повернувся, а мій — ні?» І це не заздрість. Не зло. Просто біль. І треба тримати себе в руках.
У перший час сльози текли самі. Їдеш, бачиш хлопця, щось каже по телефону, постава як у мого Миколи — і сльози градом. Будь-яка згадка, будь-який рух — і вже не можеш стриматися. Але ж не можна. Поруч люди. Вони також працюють, живуть. Бути поруч із людиною в постійному траурі — це як бути поряд із хворою людиною.
Одна знайома, що теж втратила сина, розповідала: якось побачила в тролейбусі хлопця. Він був схожий на її Ромчика: постава, погляд, навіть зачіска. Вона знала, що це не він. Але не могла відійти. Стояла й дивилася.
Я сказала їй: відвертайся і йди. Наші діти — єдині. Їх ніхто не повторить. Поки ми живі, доти живі й вони. А коли підемо ми, можливо, їх хтось згадає. А можливо, й ні.
Кажуть, у народу немає майбутнього без пам’яті про свою історію. Сьогодні пам’ять не тільки в книжках. Це імена на стелах. Це фотографії в телефонах. Це могили без хрестів, без часу. Пам’ять про сина — це мій внутрішній схрон. Захований як найдорожче. Це не просто спогади — це святе місце. Там усе: його усмішка, як у Чеширського кота, голос, перший крок, останнє повідомлення.
Для мене Коля завжди живий. Він поруч, він зі мною.
Кажуть, часті сльози можуть «залити» шлях душі в інший світ. Не можна тривожити мертвих. Тому я просто з ним розмовляю. Роблю щось і питаю подумки: «Ну як ти думаєш?» І відповідь завжди приходить.
Кажуть, з часом біль минає. Ні. Біль не проходить. Я просто вчуся жити з ним. Як хлопці, що залишилися без ніг, — вчаться ходити, живуть далі.
Біль? Біль треба залишати вдома. Бо навіщо показувати її на вулиці? Люди не знатимуть, що з ним робити.
Я думала, що в мене більше немає майбутнього. Немає сина, немає внуків. Перший рік не знала, заради чого жити. Але тепер я знаю: жити треба, щоб говорити про сина. Про те, як ми боремося.
В Україні унікальний волонтерський рух. Таких масштабів ще не бачив світ. Мільйони жінок плетуть сітки, в’яжуть, готують. Бути хоча б невеличким прикладом. От я збирала на роботі пластикові кришечки, поставила ящик. Кошти з переробки йдуть на дрони. Я вже рік працюю в іншій установі, а в агентстві досі збирають. Піщинка до піщинки — і стає пляж.
Після того, як Коля загинув, я двічі проходила курси з домедичної допомоги. Хотіла піти парамедиком, але зрозуміла, що все ж таки крові боюся більше.
Звикнути можна до всього, але…
Я не могла просто сидіти. Я волонтерила, але не полишала роботи. Я державна службовиця з 30-річним стажем. Мені потрібно забезпечувати себе.
Спочатку в’язала кікімори, та мені здавалося цього замало. Я знайшла волонтерську ініціативу «Боєві королі Києва». У них були склади, звідки я брала британську форму. Там тканина якісна, але часто порвана або списана. Я прала її й перешивала. Після роботи, повертаючись о 18:00, я шила майже до першої ночі, бо це було потрібне. Наші хлопці йшли на фронт у пікселі, а я переробляла форму в мультикам. Перешивала рукави, ставила нові резинки, і куртки ставали як нові.
Коли мене з дружиною сина запросили до військкомату на вручення нагороди — ордену «За мужність» ІІІ ступеня, Настя сильно плакала. А я сказала: «Я теж допомагаю. Ось цю форму, наприклад, перешивала я!»
Воєнком подивився на свою куртку: «Ось цю?»
Кажу: «Так, і у вас рукава перешиті мною».
Поки їхала на роботу і з роботи, я в’язала теплі шкарпетки для військових, з думкою про тих, хто зараз у холоді. Їду 27 хвилин у тролейбусі — і весь цей час в’яжу. Ще 27 хвилин назад. Майже година щодня. Я зв’язала 24 пари теплих шкарпеток. Передала Колиним побратимам на передову.
До справи я залучила ще шість дівчат. Олена, наша сусідка з Колиного будинку, за рік зв’язала сто пар. Інша дівчина робила шапки й сітки на шоломи. Нана — шкарпетки й пояси. А ще була Олена, яка в’язала лише верхню частину носка, а її подруга дов’язувала п’ятку й носок. Це була спільна праця, майже як у фронтовій бригаді, тільки нашою зброєю була нитка, пряжа, турбота.
Тому, коли бачуся з побратимами Колі, мені ніколи не соромно — я завжди щось передаю.
Одного разу хлопці проводили акцію: тисячу снарядів із написами. Я долучилась: «Привіт від Схрона», «Привіт із Херсона».
А потім почали ламатися речі. Спочатку голки на швейній машинці. Потім пральна машина. Чоловік лагодив її сам. Потім моє око: запалення. Потім я впала з велосипеда, пошкодила ключицю.
І всі навколо почали казати: «Зупинись. Тебе вже сам Всесвіт зупиняє».
А я не могла. Мені здавалося, що якщо зупинюся, то ніби зраджу. Це була майже манія.
Але згодом я все ж зупинилася. Час іде, ми не молодіємо. І я прийняла, що найкраще — добре робити свою роботу. Може, в моєму віці вже важливіші не руки, а гроші. Зараз я допомагаю фінансово. Бо шкарпетки — це прекрасно. Але сьогодні найчастіше потрібні не речі, а ресурс.
Донати — це боротьба. Це зброя!
Мрію створити мурал на нашому будинку в Херсоні, де пройшло дитинство Коленьки. Щоб він був намальований у повний зріст, із букетом жовтих троянд, із тією самою усмішкою, як у Чеширського кота.
Щоб кожен міг підійти, доторкнутися до квітів — і відчути: це він їх дарує. Особисто. По-справжньому.
Коля дуже любив дарувати троянди. Лев, широка натура.
Пам’яті Миколи Овчиннікова «Схрон»
Загинув 29.05.2022.