Ольга
Мати Кирила Демідова (1993–2023)
Одним життям за нас обох
Йому було двадцять чотири, коли його не стало. Відтоді повітря втратило вагу, а час — рух.
Мій Кирюша. Завжди так. Ніколи інакше. У телефоні він назавжди записаний саме так — Кирюша. Його позивний був Сонік. Він сам так вирішив, сміючись: «Ну я ж енерджайзер, мам!» Шустрик, веселий, невтомний. Навіть на документи перефотографовувався разів із десять, бо не міг не усміхатися. Де з’являвся Кирюша — там одразу свято, наче хтось вмикав світло. Він умів підтримати, підхопити в біді. Варто було комусь подзвонити в розпачі — він уже був поруч.
Картинг, боротьба, транспортний інститут — усе його, усе в русі. У нього були прості, ясні мрії: заробити на квартиру й створити сім’ю. Сім’я для нього — понад усе. За своїх він стояв горою.
Але мирне життя закінчилося. Прийшла війна. І він, не роздумуючи, схопив биту й побіг ганяти тих, хто ставив мітки на дахах для ракет. Потім із хлопцями організували блокпост. Пам’ятаю той день — 20 березня 2022-го, коли вночі ракета вдарила по «Retroville». Другий вибух — глухий, важкий, наче хтось вирвав шмат нічного міста. На горизонті спалахнуло помаранчеве світло, піднялася грибоподібна хмара. Кирюша тоді вже був там, рятував. Його накрив сильний вибух. Контузія. Він перестав чути на одне вухо, але нікому не зізнався.
Тоді вдома було пекло. У Маші відмовили ноги, вона падала між стінами, я не могла її втримати. Моя мама, хвора на рак, у сусідній кімнаті ледве підвелася, хотіла допомогти. Ми жодного разу не спускалися в підвал. Жодного.
Хлопці їздили до військкомату, просили зброю. Не давали. Вони стояли на блокпосту з бітами, палицями, коктейлями Молотова. Потім їх офіційно приєднали до військових. Кирилу сказали: «Малий ще». А він не здався, шукав. І знайшов. Пішов добровольцем у військову частину в Києві. Про службу не розповідав: «Мамо, тобі це не треба знати». А я все бачила по його очах.
Останній наш відеодзвінок був перед виходом. Він жартував, дзвонив усім підряд, мабуть, щось відчував.
— Мамо, не переживай, усе буде добре. Сходимо на завдання й повернуся.
— Синочку, я тебе дуже-дуже люблю.
— Я тебе теж. Все буде добре.
Це були останні слова.
Наступного дня мені стало так погано, що я не знаходила собі місця. Була на дачі. Ввечері повернулася, дзвонила. Казали: «Не хвилюйтесь». А вранці зателефонувала знову — і почула: Кирило зник безвісти.
Я не повірила. Сказала: «Шукайте! Він фартовий, він повернеться!» А коли сказали, що знайшли тіло, знову не повірила. Казала: «Шукайте!» А потім фото, підтвердження…
Вони виконували завдання, рятували своїх, пливли на човнах і підірвалися на водяній міні. Разом із сином загинуло ще дванадцять хлопців. У селі Підстепне біля Херсона.
Я намагалася жити. Ходити між людьми, на концерти, вистави. Але думками — з ним. Постійно. Це пережити важко. Я досі чекаю: от зараз зайде й скаже: «Ага, не чекали!». Це ж його стиль. Надія живе, як вона живе в кожної матері.
Картинг — його велика любов. Кирюша був кандидатом у майстри спорту. Стільки кубків, медалей, грамот… Він почав працювати з чотирнадцяти, допомагав механікам, заробляв, допомагав мені.
Якось у школі була фотозйомка: Кирюша приніс сумку з кубками, а фотограф каже: «Тільки медалі сфотографуємо». А він засмутився — ніс усе, чим пишався. Для нього це були не просто речі з металу й пластику. Це були етапи шляху, доказ того, що він завжди мчав уперед, долаючи і повороти, і бар’єри.
А тепер… могилу сина прикрашає золотий картинг — чоловік приніс.
Коли бачу ті медалі, згадую, як він ними пишався. А поруч — ще одна, особлива, отримана вже без нього. Його нагородили посмертно. Ця медаль поруч із дитячими кубками й грамотами. Тепер усі ці нагороди з’єдналися в один ланцюг: від першої перемоги на трасі — до останнього подвигу. Бо в цьому — він. Мій Кирюша.
Про нього нагадує все: телефон, букети на фото, подорожі. Речі в його кімнаті я понад рік не торкалася. Не можу. Бережу все: шеврони, кальянні чаші, прапор із труни. Тримаю кожну пам’ять.
І житиму так, щоб пам’ятали всі. Бо він завжди казав: «Хто, якщо не я?»
І тепер я сама повторюю ці слова, дивлячись на його фото: хто, якщо не я, подбає про його пам’ять? Хто збереже для людей усе, що він зробив і ким був?
На День пам’яті ми робимо все, щоб його не забули. Замовили банер, перекривали дорогу, вшановували пам’ять. На кладовищі — фаєр-шоу. Всі приїжджали, згадували Кирила.
Я хочу зробити мурал. І меморіальну дошку на будинку. У школі вже є Зал Героя. Він там, серед інших.
Не можна замикатися. У мене є Маша, і заради неї я маю жити.
Маша… Молода, гарна, довгонога, з яскравими очима, дуже схожа на брата. Вона ніби живе одразу за двох. Марить братом, постійно говорить про нього.
На руці тату з його портретом і словами: «Я буду жити одним життям за нас обох» — клятва прожити те, що він не встиг.
І, дивлячись на доньку, я розумію: він не зник. Він у кожному її подиху.
Тепер саме Маша сідає за кермо. Стискає його, ніби намагається наздогнати брата, бути як він. Виривається, випереджає чоловіків, а після фінішу знімає шолом — а в очах тремтить сум.
Кожен її рух — для нього, в пам’ять про нього. І коли бачу, як вона рветься вперед, чую його живий голос: «Хто, якщо не я?»
Пам’яті Кирила Демідова «Сонік»
Загинув 06.08.2023