Ольга
Мати Ярослава Олійника (1998–2022)
Від дитячих мрій до фронтових вогнів
Моєму сину було лише 23, коли він загинув. Він не мав позивного, бо вважав це «по-хлопчачому», несерйозним. Ярик був моїм сонцем, моїм золотим хлопчиком. Навіть його ніжність і скромність часом здавалися надто вразливими для нашого суворого світу.
Він ніколи не приховував своїх мрій, лише мовчав про них. Лише близько двадцяти років зізнався, що мріяв стати співаком. Уявляв себе на великій сцені, де всі аплодують, а він кланяється. Коли я запитала, чому не розповів раніше, він відповідав: «Бо боявся, що ти сміятимешся».
Ми підтримували його захоплення: запропонували ходити на бокс, він погодився. Займався англійською, дуже любив комп’ютери. Мріяв писати програми, створювати власний бізнес, як багато молодих людей. І він майже йшов до цієї мети. До війни його життя було наповнене мріями, планами й світлом.
Він був джерелом моєї радості і тепла. Звичайно, у підліткові роки були труднощі, як у всіх родинах, моменти болю й образи. Але загалом це було одне велике світло, починаючи з першого крику при народженні.
Пам’ятаю наші грибні походи: запах сирої землі, шелест опалого листя, Ярик із кошиком, у якому виглядали круглі шапочки, і його сяюча усмішка. Ярик любив рибалити з батьком, вони сиділи поруч, і час ніби сповільнювався. Ці моменти — справжні перлини мого життя. Один із найважливіших моментів, коли після складного випадку з апендицитом він з лікарні нарешті повернувся додому. Тоді я тримала його маленьку руку, і це було найцінніше.
Коли народився молодший син Максим, Ярик із задоволенням брав його гуляти по Голосіївському парку.
Ярослав любив тварин, і йому дуже хотілося собаку, але через наші скрутні умови це було неможливо. Тож у нас були хом’ячки, морські свинки, кішка — це все, що ми могли собі дозволити. Він дуже переживав, коли тварини помирали, навіть плакав, це було для нього справжньою трагедією. Пам’ятаю випадок, коли Ярослав поїхав у табір, а морська свинка вдома почала сумувати й перестала їсти. Я написала йому листа, щоб він повернувся раніше. Він приїхав, погодував її, і вона померла в його руках. Це була страшна трагедія, я не знала, кому давати валеріанку: сину чи собі.
У нього рано з’явилися дівчата. Він був дуже симпатичним, високим. Потім з’явилася його донька — нове життя, нова надія. Для Ярослава завжди була важлива сім’я: не друзі, не щось інше, а саме сім’я.
І ось прийшли перші дні війни. Вибухи, тривога, страх. Сусіди — хто куди: одні у військо, інші тікають. Ярослав пішов добровольцем у Територіальну оборону. Каже: «Мамо, це швидко закінчиться, не хвилюйся». І як завжди: «Все буде добре, не хвилюйся».
Спершу він охороняв блокпости на в’їзді в Київ. Ми з чоловіком і Максимом поїхали в село. Я просила його поїхати з нами, взяти дружину, дитину, бо там безпечніше. Він відмовив: «Мамо, я не зможу сидіти, ховатися».
Це був кінець лютого — початок березня. Коли він пішов у військкомат, я бачила його востаннє. Потім ми часто спілкувалися телефоном. Він розповідав про нових друзів, побратимів — таких, про яких мріяв усе життя: вірні, віддані, справжні.
А потім він почав говорити про те, що поїде на Донеччину. Я просила не їхати, боялася. Він: «Мамо, буде все добре». І я знову повірила йому.
Остання наша розмова була 3 червня. Ярик казав, що вони стримують ворога, що не голодний. А дружині розповів, що їм дали банку квасолі в томаті, і вони між собою ділилися. Йому залишилися лише дві-три квасолини… І саме тоді, під Бахмутом, у Миронівці, він загинув. Нам повідомили про це лише 7-го. Спочатку сподівалися, що він поранений. Тіло Ярослава лежало на полі бою ще два дні.
Війна стирає всі подробиці. Відомо лише, що він кинувся рятувати хлопця, якого поранив снайпер. І сам загинув від кулі того ж снайпера. Потім нам розказали, що до загибелі він врятував життя десяткам людей.
Коли повідомили про загибель сина, чоловік поїхав забирати його з Дніпра. Просив показати тіло, але йому сказали, що краще не треба. Поховали Ярика у червні 2022 року, разом із командиром, який загинув того ж дня.
Сльози не вщухають, горе росте з кожним днем. Іноді думаєш: може, це не він? Але ДНК підтвердило. Тепер у мене немає життя. Є лише молодший син Максим. І я тримаюся заради нього.
Пам’ятник Ярославу я вже поставила. Чоловік пішов добровольцем на війну через пів року після загибелі сина. Не зміг сидіти вдома, сказав: «Син не побоявся, і я мушу йти». Я просила його залишитися заради Максима. Але ні, не зміг.
Ярослава нагородили званням Героя України. Ми були настільки охоплені болем і горем, що інше перестало мати значення, ми навіть не думали про офіційні відзнаки чи петиції. Коли про це написали офіційно, ми здивувались. Нас запросили на церемонію нагородження — це було дуже важко і страшно. Я побачила президента зблизька, але була так розгублена, що навіть не потиснула йому руку. Я помітила, який він був виснажений, його руки тремтіли, і коли він вручав нам нагороду, говорив слова, які звучали для нас особисто. У нього були сльози на очах, і це було не акторство, а справжні почуття.
Зараз я постійно веду діалог із Ярославом. Я й досі пишу йому повідомлення у Viber, особливо в найважчі моменти. Відчуваю, що він поруч і допомагає. Мій янгол-охоронець.
Коли приходить день пам’яті, ми їдемо на кладовище з сім’єю невістки. Приходять люди, плачемо разом, згадуємо. Я хочу, щоб мого сина не забували, і всіх інших, хто пішов. Вони захищали нашу державу, нашу мову, наш дім.
Пам’яті Ярослава Олійника
Загинув 05.06.2022