Олена
Мати Артура Семенюка (2002–2024)
Небесний вартовий
Коли Артур загинув, я шукала слова для молодшого сина. Я не могла впасти перед ним і заридати.
Сказала: «Там, угорі, є небесне військо. Наші хлопці боронили нас тут, а тепер стоять у небесній варті. І серед них Артур». Я бачила, як ці слова лягли йому в душу, як рятували від страшної порожнечі. Тепер, коли над Києвом чути глухий звук «шахедів», Тимоша піднімає очі: «Та нічого. Артурчик нас захистить. Усі позбиває».
Артур завжди жив так, ніби життя — це короткий забіг без зупинок, на максимальній швидкості. З восьми років почав займатися бойовим самбо. Уявіть собі дитячу кімнату, завалену грамотами та медалями — їх більше сотні. Я й не рахувала точно. Він у всьому був максималіст: навіть чашка в нього була майже літрова, на 850 мілілітрів.
Коли у Артурчика не було грошей на квіти для мене, він вигадував щось інше: позичав у когось, робив кумедну листівку, сам малював, підписував жартівливу фразу і тихенько підкладав мені її під подушку або в шафу, щоб я знаходила, сміялась і ховала в серце.
Він був хуліганом у найкращому сенсі. Добрий, теплий, але з невловимим, підшкірним потягом до гостроти. Постійно щось вигадував, випробовував життя на міцність, його широка усмішка завжди обіцяла пригоди.
«А давайте в снігу голими поваляємося!» — і вони падали в крижаний білий килим, ревучи від сміху й холоду.
«А давайте зіскочимо з моста в річку!» — і вони летіли вниз, розтинаючи повітря, поки знизу лунали перелякані вигуки.
І всі йшли за ним. Бо з ним було весело й страшно водночас.
Коли подорослішав — писав реп: про життя, про любов, про швидкість і силу. У школі його поважали, навіть попри всі витівки. Він ніколи не був відмінником, а в двадцять два ще й плутався у стрілках годинника, але умів підтримати розмову та розсмішити так, що зникали всі клопоти.
У нас завжди була повна хата його друзів.
Змагання й тренування залишали на ньому сліди. Одного разу на тренуванні, виконавши прийом неправильно, він розірвав собі селезінку. А я тоді вела концерт. Він навіть не подзвонив: три години сидів удома, терпів біль, чекав, поки я повернуся. Лише тоді ми викликали швидку. І навіть тоді він казав: «Та все нормально, я ж не вмер».
Часто я ловила себе на тому, що відчуваю щастя. Бо він ніколи не додавав нам зайвої тривоги. Тому всі спогади про нього світлі, теплі, веселі. Він мав стільки мрій, що здавалось, не міг їх усіх умістити в собі.
Він любив машини. Мріяв про сильну, щоб двигун рвався, щоб звук розривав тишу. Кожну копійку, зароблену, він віддавав у свою мрію на колесах: купував одну, продавав, додавав грошей, знову трохи краща. Артур мріяв про ту силу під капотом, про той рев мотора, що розривав би тишу. Він жив тим, як живуть хлопці, що шукають вітер у обличчя та відчуття польоту. І мріяв про кохання, справжнє, глибоке. Не встиг.
Навчався у ліцеї машинобудування, закінчив уже під час війни. У машинах, чесно кажучи, не розумівся, поруч завжди були батько й брат. Він казав: «Навіщо мені в цьому розбиратися, якщо я можу знайти людину, заплатити їй, і вона все зробить?» Перед війною він устиг лише рік попрацювати в службі охорони. Артуру було дев’ятнадцять. І на тлі вибухів, на тлі руїни, він закінчив навчання, ніби вперто доводячи світові, що має майбутнє.
Ми завжди стежили за політикою, чули попередження про вторгнення. Але я трималася за надію: не може такого бути у наш час… Але воно сталося.
Уже в перший день Артур із хлопцями з охоронної служби пішов у тероборону Подільського району. А ввечері Артур вже повернувся у формі, зі зброєю. І от тоді мене вперше накрило справжнє, крижане: переді мною стояв мій син, той, кого я ніколи не уявляла у війні. Артур стояв у формі, зі зброєю, і я зрозуміла: усе серйозно, усе тепер по-справжньому.
Потім — ЗСУ. Спершу «Азов ССО»: рік служби в Києві, охорона генерального штабу.
Артур обрав собі позивний «Комбо» — комбінації прийомів із бойового самбо. Саме в них він був неперевершеним. Він відчував ці рухи тілом, інстинктом, виконував їх на змаганнях так легко, ніби дихав.
Через одинадцять місяців війни загинув його друг. Йому було дев’ятнадцять. Ми разом стояли тоді на похороні, і я відчула, як у серці Артура щось рветься, ламається, а водночас визріває нове, тверде рішення. Після того він сказав: «Мамо, я не можу тут відсиджуватися. Треба мститися за наших, треба йти туди, де все вирішується».
І він пішов. Зібрав своїх хлопців, написали рапорти і потрапили на Бахмутський напрямок у третю штурмову. А як він гордився цим! Чотири місяці боїв. На одному з завдань, біля нього рванула міна. Артур подзвонив: «Мамо, поранили, але все нормально. Трохи вушко, трохи ногу зачепило — дурниця».
Але лікарі підтвердили: поранення було важке. Безліч операцій, довгі місяці реабілітації. І коли пройшов військово-лікарську комісію, попросився назад. Під час реабілітації закінчив навчання, тепер уже як снайпер. Раніше був кулеметником, мінометником. Наприкінці березня 2024-го Артур повернувся на фронт.
Він написав мені, коли повертався з чергового завдання: «П’ять днів відпочинку попереду…», а потім раптом новий наказ. Буквально за п’ять годин до загибелі він надіслав мені останнє повідомлення. Коротке, але сповнене його звичайної впевненості, наче він просто вирушає у чергове відрядження:
«Мамо, нас терміново викликають. Ми їдемо на спецоперацію. Три дні не буду на зв’язку, все буде добре».
Вперше залишив мені контакти свого командира й побратимів. Пізніше його побратим розповів, що Артур був дуже неспокійний перед цим завданням, надто мовчазний — що для нього було незвично. Він наче щось відчував, але знав, що повинен йти; він не міг вчинити інакше.
На бойовому завданні він загинув разом із двома побратимами. Вони їхали на багі, мали закріпитися на позиціях. Російський дрон їх побачив, передав координати, і з ворожого гранатомета їх вбили. Потім ще й ракета накрила, спаливши рештки. Це було на Луганщині. Він пішов захищати життя і віддав своє.
Про його смерть я дізналася майже формально. Сповіщення з ТЦК: статус змінено на «зниклий безвісти». А наступного дня зателефонували: евакуювали три тіла, серед них, можливо, Артур. Треба їхати в Дніпро, впізнавати.
У морзі нам показували фотографії останків. Я дивилася, не дихаючи. Серед обгорілої шкіри проступали ті лінії, ті знаки, які я знала на пам’ять. Ми впізнали його відразу.
Потім я робила все механічно: документи, забрати тіло, поховати. Утішала чоловіка й рідних. Усі плакали, рвали душу, а в мене ні сліз, ні страждання. Наче відключилося серце. Лише обов’язок матері: зробити все правильно. А потім, коли поховали, коли остання лопата землі впала на труну, коли я залишилася сама в тиші порожнього дому… Тоді прийшло воно — страшне, нестерпне усвідомлення: його не просто не стало. Його вбили. Мого хлопчика, що так любив життя, просто вбили, тому що він захищав свій дім від ворога.
Ми поховали Артура на Лісовому кладовищі, на Алеї Героїв. Є матері, які роками не знають, чи їхній син у полоні, чи він живий. І якщо це можна так назвати, нам пощастило. Бо я знаю, де він спочиває. Можу прийти й говорити з ним, нехай навіть крізь тишу. Це трохи знімає вагу страждання. Лише трохи. Я втратила свою частинку, того хлопчика, якому мазала зеленкою розбиті колінця, якого втішала після дитячих образ.
Несправедливість цього світу роздирає нутро. І разом із особистим горем приходить ще одне: загиблих хлопців — тисячі. Це відчуття накриває, як чорна хвиля, рве зсередини. Та я знаю: я не можу дозволити собі зламатися. Мене тримає мій малюк: то в парк поїхати, то качок нагодувати, то на батуті пострибати. Я справляюся з болем заради нього. Ще допомагає триматися зайняття благодійністю, та те, що робила завжди — допомагаю тим, хто постраждав від насильства, допомагаю дітям лишитися з батьками. Артур пішов із життя, намагаючись захистити світ, а я лишаюся тут і теж його захищаю своїм способом. Артур хотів, щоб я була щаслива. І щодня я прокидаюся, щоб жити. Бо якщо жити лише скорботою, нічого не лишиться.
Я мрію, щоб пам’ять про Артура жила не лише в наших серцях. Хочу зробити мурал на будинку, де він виріс, ще посадити дерева на Алеї Героїв, ще хочу підтримати турнір по самбо в пам’ять про сина. Також ми збудуємо дім на його честь, де збережуться його нагороди, грамоти й портрети.
Коли я збирала двадцять п’ять тисяч підписів, щоб присвоїти Артурові звання Героя України, я зрозуміла: це звання не лише для нього. Воно потрібне матері, яка втратила дитину. Кожен підпис — це тихий уклін, визнання, що я не самотня в моїй болі й у цій чорній безодні. Найбільша розрада для матері — знати, що пам’ять про її дитину житиме довше за неї. І це пам’ять, яка не просто живе, а веде мене далі, змушуючи будувати те майбутнє, за яке Артур віддав своє життя.
Пам’яті Артура Семенюка
Загинув 13.05.2024