Валентина
Мати Олексія Чепердака (1974–2022)
Непрочитаний лист
Сірий ліс ще дрімає після зими. Гілки голі, повітря сире й пронизливо холодне. Вузька річка тягнеться від лісу, її темна поверхня вкрита рідкими льодинами.
На галявині стоїть великий двоповерховий будинок. Гарний і міцний, спроектований турботливими господарями. Кожна деталь і кожен камінь зберігають відбиток їхньої любові та дбайливості. Панорамні вікна пропускають холодний бляклий ранок, м’яко освітлюючи простору кімнату. В домі затишно і спокійно, наче саме повітря наповнене турботою і теплом.
Валентина сидить за довгим дерев’яним столом, ретельно відполірованим до блиску. Стіл великий, сімейний, ніби чекає, коли навколо нього зберуться діти та онуки, загримить посуд, запахне пирогами. Але зараз він порожній, як і весь дім.
Вона акуратно кладе сумочку поруч, з ледь вловимим рухом, який видає звичку до порядку й увагу до дрібниць. Повільно, ніби в думках ще десь у минулому, Валентина дістає стару ручку, теплу від дотиків часу і пам’яті. Її тонкі долоні трохи тремтять — не від віку, а від того, що зараз вона буде писати. Це ручка Олексія. Колись він виводив нею привітання на листівках, залишав короткі записки мамі: «Я пішов, не чекай ввечері».
Перед Валентиною лежить чистий аркуш паперу. Він такий же незайманий і порожній, як засніжена галявина за вікном. Вона довго дивиться на аркуш, потім переводить погляд на портрет на підвіконні. Там молодий, усміхнений Олексій. Він дивиться прямо на неї.
Валентина стискає ручку в долоні і зосереджено дивиться на чистий аркуш. Вона нахиляється над папером і пише повільно, акуратно.
«Синочок, мій Олексій…» Кожне слово як подих. Вона знає: він ніколи цього не прочитає. Але лист потрібен не йому. Їй.
Завжди ти любив читати. У нашій бібліотеці, пам’ятаєш? — прочитав усе, навіть ті старі книги, яких ніхто не торкався роками.
У дитинстві ти був нашим радісним, маленьким сонечком. Добрий, відкритий, неспокійний і світлий. Під час непорозумінь з молодшим братом завжди перший йшов миритися. Не міг довго носити образу.
Ти любив волейбол. Із хлопцями ганяв на майданчику так, що приходив щасливий, з блиском в очах. А ще — яхти. Ти пам’ятаєш Українку? Як допомагав друзям-яхтсменам: спускав човни на воду, фарбував, розкладав мотузки перед зимою. Походи по Дніпру — і ти бував на яхті аж у Греції. Я досі дивуюсь, як ти все це встигав.
Я бачила, як ти змінюєшся. Як ростеш. Як стаєш тихішим, серйознішим. Ти закінчив політехнічний, хоча і не працював за спеціальністю. Пішов у бізнес, потім — працював у проєктній установі. Але для мене це було не головне. Головне — що ти завжди повертався. Завжди.
Ти мав дівчину, зробив їй пропозицію — не гучну, не показну, а справжню, з глибиною в очах. Вона запропонувала залишатися просто друзями. Але ти не злився. Не відвернувся. Ти залишився другом, опорою, тихим світлом у її житті. Тримав надію. Я це знала. І бачила, як у тебе виростали крила, коли вона дзвонила. Ти ніби ставав легшим, вищим, прозорішим. Наче світ переставав тиснути. Ти був поруч. Для неї. Для її батьків. Без слів.
Твій найважливіший вибір був не про освіту. Не про роботу, а про війну. Ти зробив його серцем. Без сумнівів. Без пафосу. Просто — як дихав.
Уперше у 2014-му. Тоді ти сказав нам, батькам: «Я давав присягу» та пішов добровольцем. Я вже тоді відчула: у тобі проростає щось глибше за обов’язок. Ти став серйознішим та мовчазнішим. Але ти повернувся. І ми знову жили мирним життям.
А потім 2022-й. Я пам’ятаю ту ніч, на 24 лютого.
Ввечері 23 лютого ти нам сказав: «Все. Почалося». Тобі дзвонили друзі, з якими ти був у АТО. Попередили. Почався наступ. Ти зібрався за ніч.
Я пам’ятаю кожен звук того ранку… Як ти ходив нагорі. Не спав. Складав речі. Тихо. Впевнено. Я була внизу і слухала. Моє серце билося в унісон із твоїми кроками.
І вже тоді я знала: ти підеш. Я не маю права тебе зупинити. Бо це був твій шлях. Твій вибір. І я… я захоплювалась твоєю силою.
Ти був справжній, як твій дід. Мабуть, від нього ця пряма спина, це внутрішнє знання, коли час. І ти поїхав. Шевченківський ТЦК.
Оформився добровольцем. Того ж вечора ти був уже на Миколаївщині. Я досі не розумію, як усе це встиг за один день. В тобі не було страху. Була рішучість.
Ти просто поїхав. Тому що знав, де маєш бути.
У частині ти був заступником командира роти з морально-психологічної підтримки. Займався машинами — ремонтував, шукав деталі, домовлявся зі спонсорами. Ти ніколи не сидів без діла. Я писала тобі щоранку: «Добрий ранок. Як ти?» А ти відповідав коротко: «ок». І цього було досить. Бо я знала — ти є.
У березні тебе поранило. Ти не сказав відразу. Лише потім — нога. Ти полікувався два тижні і знову повернувся. Я молилась щодня, щоночі. Але нічого не могло тебе втримати.
Останній раз ти написав 3 листопада. 4-го — нічого. Тиша. Я подумала: зайнятий. Буває. Ввечері — знову нічого. І вранці тиша. Тривожна. Важка, як свинець.
А потім дізналися слова, які не вкладаються в розум: «Ваш син загинув при виконанні бойового завдання».
Я не кричала. Просто… завмерла. Стояла біля вікна й слухала тишу, що впала, наче бетонна плита.
У день похорону зібралися всі друзі та рідні. Всі. Ми поховали тебе на Меморіалі загиблих воїнів у цій страшній війні. Там понад чотириста. Тепер ми часто там.
Позивний твій був «Гріша». Ми дізналися про це вже після похорону. На вінку від 11-ї роти «Київська Русь» був цей позивний. Парамедик підтвердив. Можливо, на честь дідуся. Хто зна…
…Я тебе відпустила. Я правда… відпустила. Бо так треба. Бо інакше ти не зможеш бути там, де ти тепер є.
Але, сину, частинка тебе завжди зі мною. У голові. У серці. У душі. Я твоя мама. Завжди.
На другий день після похорону батюшка сказав мені: «Олексій тепер у війську небесному. Він захищає своїх побратимів і вас». І я в це повірила. Ні, навіть не так — я це прийняла.
Це тримає мене. Це те, чим я дихаю. Я вірю: ти там, у війську небесному. Ти поруч. Я це відчуваю.
І коли мені дуже важко, я шепочу собі:
Матінка небесна, Пресвята Діво, Матір матерів,
пригорни до серця воїнів-героїв всіх наших синів. Воїнів небесних.
Усіх наших синів. І тебе, мій сину.
Це моя молитва, моя віра. Я живу з цим. І живу для того, щоб пам’ятати. Бо твоя смерть — це не кінець. Це твоя присутність у кожному моєму дні. Тиха. Вічна.
Ти тепер є і на Алеї Слави у Козині. Ми з татом часто приходимо туди. Твій портрет — світлий, такий, як ти. Усміхаєшся ніби живий. Ми приносимо свіжі квіти.
Іноді мовчимо, іноді говоримо з тобою. Здається, ти слухаєш. Навіть те, що я не вимовляю вголос.
Там завжди є вітер. І тиша. Така тиша, в якій можна почути серце. Я чую твоє крізь усе. Кожен раз, коли ми стоїмо там, ти поруч. І я дякую. Дякую, що ти був моїм сином.
Ручка завмирає. Чорнила закінчились. Валентина трохи натискає, марно. Вона зупиняється. Лист закінчено.
Але він не був прощанням. І не мав ним бути. Це ще один день з ним. Валентина дивиться на аркуш довго. Потім обережно ховає ручку назад у сумочку. Та сама ручка, якою колись писав її син. Тепер вона мовчить. Чорнила скінчились, але не слова.
Завтра знову буде ранок. І знову захочеться щось сказати. Він не прочитає. Але вона напише. Можливо іншими чорнилами. А може, й просто подумки.
Пам’яті Олексія Чепердака
Загинув 04.11.2022