Інна
Мати В’ячеслава Радіонова (1997–2022)
Призначений до неба
Біля вікна в глибокому кріслі, сиділа тендітна жінка з тонкими, майже прозорими рисами обличчя. За шибою розливалося сіре напружене небо, мов змучене дихання війни, що розтягнулося по горизонту, немов довга смуга болю. Тиша огортала простору кімнату: стіни, повітря, навіть собаку, що притулився біля її ніг.
На столику скляний глечик із колосками, які Інна зібрала на полі біля Малої Солтанівки. Вітер з відчиненого вікна ледь торкався їх, і вони шелестіли, мов змах крил у тиші.
Інна заплющила очі. І знову побачила 24 серпня 2021 року. День Незалежності. Син у небі над Києвом. Потужний гул двигуна. Вона дивилася в телевізор, не відриваючи погляду. На екрані винищувачі, мов птахи, малювали в небі величний жовто-блакитний прапор. Із літака її сина вирвався блакитний фаєр, а потім ще один, і ще. Вона знала, що це він, її Славик здійснює свою мрію, свою долю. Це був його момент, його злет. Раптом спогад обірвався. Її знову огортала тиша, але не та, що була раніше. Тепер це була тиша, що давила, тиша перед бурею.
Інна знову відкрила очі. Глухий гул, але вже не святковий, а ворожий, прорізав небо над Борисполем. Її тіло напружилося, а руки стиснули підлокітники крісла.
В дім у Борисполі, вона переїхала з гучного Запоріжжя. Та й тут не було спокійно: ракетні обстріли.
Спогади повернули жінку в Запоріжжя, місто, де вперше з уст сина пролунало слово «мамо», і закарбувалося в її серці навіки.
Родіонов В’ячеслав або просто Радік здавалося, був самим втіленням неба, того невидимого простору, де покоління їх родини знаходили свої крила. Його прадід, дід, дядько й двоюрідний брат були авіаторами. Неначе невидима нитка тягнулася між поколіннями. З трьох років Славик уже знав алфавіт, а ходити почав у сім місяців. «Іноді мені здавалося, що він був доросліший за мене», згадувала Інна.
Після смерті чоловіка, коли сину було дев’ять, вона залишилася сама, і В’ячеслав став і світлом, і героєм, і мовчазним викликом долі. Для близьких відкривався, хоча загалом залишався стриманим і скупим на емоції. Він рідко усміхався, але мав свій сухий, гострий гумор, що був його способом тримати світ на відстані. Одного разу запитав маму: «Знаєш, скільки живуть крокодили?». На відповідь: «Скільки?» — з кам’яним обличчям сказав: «Та ніхто не знає, вони нікому нічого не розповідають».
Народжений у сім’ї військових авіаторів, з дитинства хлопчик мріяв про небо. Дід, який навчив його авіа моделюванню, запалив у серці Славика любов до літаків і польотів, як до найвищої таємниці світу. Він мріяв виконати мрію батька, який через хворобу став медиком, а не пілотом.
Коли Славику було близько одинадцяти, йому мали видалити апендицит. Він серйозно запитав лікаря, чи можна літати без апендициту. Лікар пожартував, що ні, не можна. Хлопчик мовчки встав і вийшов з кабінету. Він відмовився від операції. Лікар біг за ним і благав лягти, інакше він помре, але Славика складно було зупинити, він був готовий померти, але не втратити небо.
У захопленні космосом, зорями, літаками і ракетами він не знав меж. Збирав вирізки, готувався, проходив медкомісії. Мама боялася, що він стане військовим льотчиком, але Славик лише відповідав: «Якщо суджено згоріти — не потонеш».
З дев’ятого класу В’ячеслав майже не жив удома. Навчався в ліцеї з військовим укладом, дисципліною і казарменими умовами. Це був його свідомий вибір. Не примус, а поклик.
В’ячеслав жив у світі польотів, змагань і тренувань, які стискали тіло у чотири рази, але він був сильнішим за будь-який тиск. Харківський авіаційний університет, усе це було його дорогою, його злітною смугою.
Участь в авіамодельному спорті дала йому ще одне поле для злетів: неодноразово ставав чемпіоном України у «повітряних боях», де пілоти на радіоуправлінні зрізали стрічки один в одного. Славик перемагав, здобував нагороди, кубки, а ще, поїздки до «Артеку». Усе це гартувало в ньому воїна неба.
Був випадок на випускному, коли до Інни підійшов викладач. Він розповів, що якось дав складне завдання, яке ніхто не хотів виконувати. Коли повернувся, все було зроблено. Всі казали, що це Радік, але він мовчав.
Викладач назвав Славика «Бійцем невидимого фронту». Ця фраза точно його описувала: без пафосу, без потреби у визнанні, просто робив те, що потрібно.
Йому подарували декоративного щура. Він мріяв про лисого, лабораторного, а отримав білого з червоними очима. Страшного, смердючого. Але Славик обожнював його і говорив: «Я з ним літати буду!» Інна жартувала: «Хто з щурами літає? Там же перевантаження 4g!» А він спокійно відповідав: «Та легко». І насправді не жартував, вже уявляв, як щур сидить у кабіні поруч. Він був серйозний у всьому, навіть у любові до своєї смішної тварини.
Славик занурювався в англійську, готувався до навчання на F-16, командир покладав на нього великі надії. Інна знала, що це його покликання, але не переставала боятись, особливо, коли мова йшла про польоти на МіГ-29. Інна завжди казала йому — живий будь. Не геройствуй, не рятуй світ, просто будь. Бо як тебе не буде, весь світ за тобою провалиться. Коли він ішов у небо, вона випадала з часу. Люди, звуки, все минало повз неї. Не знаходила собі места. Але він не розповідав усе, щоб вона не переживала. Вона дізнавалася про його польоти лише постфактум.
Напередодні вторгнення вони розмовляли. Він був у Василькові й сказав: «Все нормально, не хвилюйся». Вона була в Запоріжжі, прокинулася від тривожного гулу літаків, такого як биття гарячого серця небес. Свекруха подзвонила: «Почалась війна». Інна пішла на роботу. Стояла, працювала, а в голові порожнеча. Чекала.
Потім повідомили, що зі Славиком усе добре, «махнув хвостом» і врятувався. Вона повірила. Писала: «Сина, постав хоч плюсик або смайлик». Не дзвонила, боялася. Знала: якби міг, відповів би. Але відповіді не було.
…
Лише пізніше вона дізналася правду. У перші хвилини вторгнення, близько 4-ї ранку, ворог ударив по аеродрому у Василькові. Славик злетів останнім, прикриваючи побратимів…
Він вступив у бій із трьома ворожими літаками, збив одного, але сам був уражений. Це сталось біля села Мала Солтанівка. Завдяки його мужності, літаки 40-ї злетіли, жоден не був знищений. Цю бригаду, назвали «Привидами Києва» — символом відваги української авіації. Славик став першим загиблим серед побратимів.
Інтуїція Інни відчула біду раніше за офіційне повідомлення. Пес скиглив і дивився їй за спину. Вона пішла до рідних. Піднімалася сходами повільно. Двері були прочинені. Із глибини квартири пролунав крик. І вона все зрозуміла. Тіло ще йшло вгору, а серце вже падало.
Свекрам повідомив знайомий з аеропорту. Її син залишався у Василькові, вона в Запоріжжі. Пів тисячі кілометрів і жодного шансу. Спочатку вона кричала: «Везіть мені сина!». А потім зрозуміла: хтось повинен буде заради цього їхати, ризикуючи життям. І вона відмовилась.
Через обстріли і вірогідність окупації його поховали таємно. Єдине її прохання: одягніть у парадну форму. Мріяв про небо і в небо ж пішов. Став не птахом — легендою.
28 лютого день народження Інни. Вона мала б отримати привітання, а отримала відео зв’язок із похованням. Не торкнулася його руки, не побачила востаннє. Ховала сина через екран.
Коли змогла, перепоховала його на Алеї Слави, там де мав бути Герой. Там, де йому було належить бути — серед героїв. Вона поїхала в Малу Солтанівку, туди, де загинув син. Поле. Небо. Безкраїй простір, залитий сонцем і золотим колоссям. Колоски виросли на землі, яка пам’ятає. Вони не бачили смерті, але проросли крізь її мовчання. Вона повільно нахилилась і зірвала жменю з того місця, де син востаннє торкнувся землі. Ніби відштовхнувся, щоб злетіти у свій вічний політ. Вона взяла їх із собою, як пам’ять. Як дотик до місця, з якого він пішов у безкрайню висоту.
Через три роки після загибелі сина Інна повернулася до роботи. Колись була перукаркою, але більше не витримувала шуму та порожніх розмов. Працювала в бібліотеці, серед книжок, де можна було не лише мовчати, а й шукати відповіді. Інна шукала нові смисли, сенси для життя. Занурилась у мову, в історію туди, де вже жила пам’ять про її сина. Він став частиною історії. Записав себе в неї кров’ю.
В’ячеслав був удостоєний звання Героя України, нагороджений орденом «Золота Зірка». Його ім’я у назвах вулиць, у музеях, у серцях. Інна жила з цією пам’яттю. Знала: син не пішов, став вітром, що колише колоски. Він залишився там, де завжди прагнув бути — у небі.
Пам’яті В’ячеслава Радіонова
Загинув 24.02.2022