Алла
Мати Дмитра Єгізарова (1971–2024)
Петиція
Замість віршів я відкриваю петицію і знову перечитую його ім’я. Перевіряю дати, формулювання, дивлюся, скільки людей поставили підпис. Я повертаюся до нього щодня, ніби до розмови, яку не можна обірвати. І поки люди додають свої підписи, мені здається, що його ім’я звучить не самотньо.
Київ бачив мене різною. У його дворах звучали кроки моїх дітей. Тут росли мої сини — Дмитро і Роман. Старший, Дмитро, загинув на війні. Позивний сина був «Кок».
Розумного — послухаю, з дурним — сперечатися не буду. У цих словах була втомлена мудрість людини, яка не витрачає життя на зайві суперечки. Музика постійно жила в його навушниках. Я пам’ятаю Дмитра майже завжди усміхненим. Хіба що, коли загинув Кузьма Скрябін, син три дні мовчки сидів за столом і плакав — так, як іноді плачуть дорослі чоловіки.
З п’яти років він захоплювався рибальством. Навіть на фронт Дмитро брав спінінг — якщо випадала вільна хвилина біля води. Рибу син завжди відпускав, бо не хотів забирати життя, яке йому не належало.
Дмитро багато подорожував, але казав, що іншої країни для нього не існує. У двадцять років син голосував за незалежність України, стояв серед людей на Майдані, пізніше брав участь у Революції Гідності.
Коли почалася повномасштабна війна, він сприйняв це як необхідність бути там, де він потрібен. У грудні 2022 року син вирішив піти на фронт. Через гіпертонію його не хотіли брати, але він переконав лікарів написати, що придатний до служби. Син служив оператором «Стугни». Після поранення ліва рука майже не слухалася, але він відмовився від довгої реабілітації. Він казав, що потрібен там.
Того ранку вони підбили три танки і бойову машину піхоти. Дмитро надіслав голосове повідомлення: «Мамо, привітай мене — мають дати Героя, бо знищили три танки і БМП». Я слухала його голос і відчувала в ньому радість, майже дитячу, але стриману й дорослу. То був день пам’яті про чоловіка, який помер багато років тому. Я готувала сімейний обід, тоді ще не знала, що через кілька годин ця тиша стане іншою — такою, що не має голосу, лише присутність втрати.
Коли задзвонили у двері, я не відразу підійшла. Звук повторювався — спокійно, наполегливо. Я стояла і слухала його. Потім відкрила двері. Люди мовчали. Їхні слова стали повільно складатися в речення про те, що Дмитро загинув. Після бою син вийшов перевірити «Стугну» — і смерть наздогнала його там.
Я щодня повертаюся до паперової петиції. Понад двадцять п’ять тисяч підписів лежать під його життям, як повільне, неголосне дихання людей, які ніколи його не бачили, але залишились поруч.
І тоді мені здається, що він не один. І я теж.
Пам’яті Дмитра Єгізарова
Загинув 20.06.2024