Наталія
Мати Дмитра Півня (1987–2022)
Мурал
Наталія виходить з під’їзду і повільно йде двором. Біля майданчика діти ганяють м’яча, сперечаються через кожен гол, голосно сміються, падають і знову біжать уперед. Вона зупиняється і дивиться вгору — туди, де на торці будинку намальований син у військовій формі.
— Ти пам’ятаєш, як любив футбол? Як ганяв м’яча на цьому полі? З дев’яти років футбол став твоїм життям — клуб «Динамо», турніри, збори… До одинадцятого класу ти не уявляв себе без гри.
Діти біжать майданчиком. Наталія довго дивиться на них, ніби шукає знайомий силует.
— Добре, що ти приглядаєш за ними, — тихо говорить вона.
Вона йде двором повільно, майже торкаючись повітря перед собою. Київ вечоріє, пахне солодкуватою вогкістю старих дворів.
Жінка повертається з важкими сумками, піднімає голову й дивиться на мурал. На стіні — його обличчя. Велике. Сонячне. Усмішка, яку сусіди впізнають здалеку.
— Я щойно проходила повз двох жінок і почула, як вони між собою говорили, що ти гарний. Що в тебе сонячна усмішка. — Вона усміхається муралу, але усмішка затримується лише на мить.
— Пам’ятаю, як ти стояв перед дзеркалом. Міг п’ятнадцять хвилин перевіряти зачіску, щоб нічого не стирчало, щоб усе було охайно і щоб обов’язково добре пахнути. Твої дорогі одеколони… Люди казали: «Діма пройшов — і шлейф за ним». І ті ідеально білі шкарпетки, які ти складав. П’ятдесят пар.
Наталія тихо хитає головою, під її ногами шарудить сухе листя.
— Злата вже така доросла. І все одно каже: «Бабулю, погнали» — так само, як колись казав ти.
Небо над будинком повільно темніє. Наталія піднімає голову, ніби прощається з муралом, а потім дивиться на темні вікна своєї квартири — вони не світяться, вдома нікого немає. Вона відчиняє двері під’їзду. Темрява приймає її разом із сумками, вечором і містом за спиною.
Настає ніч. Десь за дахами важко й коротко гупає. Місто знову дихає крізь вогонь.
Наступного дня Наталія знову проходить тим самим шляхом і зупиняється під муралом.
— Синку, ти чув, яка сьогодні була гучна ніч? Київ знову бомбили.
Вона говорить тихіше:
— Я пам’ятаю, як почалася війна. Сестра подзвонила о четвертій ранку і три хвилини кричала: «Наташа, почалася війна». Я почула вибухи. Ви спали. І ти, і батько.
А потім ти три рази бігав записуватися у ТРО. Тобі казали: чекай… чекай… У середині березня подзвонили: приходь. Того дня, коли ти пішов у військову частину, батько мовчки відвернувся до стіни, ліг і більше не прокинувся. Уночі тихо помер. Того ранку в хаті стало так тихо, що було чути, як цокає твій годинник.
Наталія торкається хустки, яку чоловік їй подарував на день народження. Йде ще кілька кроків і раптом сідає на лавку, ніби тіло саме вирішило зупинитися.
— Я йшла купити корм твоїй киці… зовсім забула.
Вона дивиться в простір перед собою.
— Пам’ятаю, як вона спочатку не впізнала тебе постриженого. Стояла на дивані й дивилася зі страхом.
Наталія ледь усміхається.
— Я сказала: «Кицю, там твій хазяїн». А ти нахилився й запитав: «Кицю, ти що, не впізнала мене?» — Вона стала на задні лапи й обійняла тебе, ніби цілувала.
Жінка мовчить кілька секунд.
— Тварини тебе любили. Вівчарка Маша в Ірпені. І лисиця в Новомихайлівці, яка приходила до окопу разом із лисенятами.
Дитячий гамір врізається в тишу подвір’я. З-за рогу вибігає гурт дітей, женеться за м’ячем. М’яч вдаряється об цеглу біля намальованого черевика на муралі. Наталія завмирає — ніби удар прийшовся по ній.
Наталія торкається сумки, перевіряє телефон. Порожньо.
— Дякую, що часто дзвонив. Я чула вибухи за твоєю спиною, чула постріли. Ти казав, що вони пруть на вас, як таргани. Потім два дні не було зв’язку.
Наталія мовчить довго, поправляє лямку важкої сумки, яка в’їдається в плече, ніби намагаючись витримати ще й цю вагу.
— Новомихайлівка. Хлопці робили все, що могли. Я все думаю… чи було тобі боляче в останні хвилини. Про що ти думав тоді.
Наталія заплющує очі, стискає хустку. Вона проводить пальцями по сумці — шукає думку, якої там немає. Дивиться на стіну.
— Сусіди часто згадують тебе. Дивляться на твою усмішку і кажуть, що ти частина нашого міста.
Вона повільно піднімається з лавки. Перед тим як піти, ще раз дивиться на сина висотою в п’ять поверхів. Світло від фар автівки, що проїжджає повз, на мить «оживляє» очі велетня на муралі.
Наталія повільно повертається до під’їзду. Двері зачиняються за її спиною.
Біля намальованих черевиків ворушиться листя.
Пам’яті Дмитра Півня
Загинув 02.08.2022