Олена
Мати Івана Афанасьєва (1996–2022)
Афоня
Я — мама. Мама Івана Афанасьєва. У дитинстві його називали Афонею, і це прізвисько згодом стало його позивним.
Ваня був добрим, відкритим і щирим. Він жив у русі — спортивна акробатика, футбол, швидкість були його природним станом. Пізніше з’явилося татуювання. Спочатку він навчався вдома на апельсинах, потім — на друзях. З шістнадцяти років почав вчитися ремеслу, ходив на київський тату-фестиваль не як глядач, а як людина, що шукає майбутнє.
Йому було сімнадцять, коли він зробив перше татуювання. Я сварилася, але він відповів, що продовжить, коли стане повнолітнім. Чим більше я забороняла, тим більше малюнків з’являлося на його тілі, ніби саме життя вимагало цієї мови. Якщо це було важливо для нього — я мала це прийняти. Він жартував, що зробить тату і для мене, але я відказувала: «Я мама майстра, але буду без тату». Батькові ж він набив герб України ще під час навчання.
Пам’ятаю свій день народження. Я була на роботі, коли він зайшов — сонячний, ніби приніс із собою вуличне світло. У руках два букети троянд: від себе і від молодшого брата. Син поставив їх на прилавок, трохи нахилив голову й посміхнувся тією своєю посмішкою, коли очі сміються швидше за губи. Він завжди приходив раптово — приносив із собою вуличне сонце.
Іван був дуже близький із молодшим братом, захищав його. На день народження бабусі зробив сюрприз: забрав її з дому, привів у кафе, де чекала вся родина, і танцював із нею. Відео цього танцю ми дивимося знову і знову.
Коли почалася війна, він зателефонував першим. Вивіз нас у безпечне місце, а сам пішов до Збройних Сил України. Я благала не йти, але він відповів, що мусить захищати нас. Руки художника, які відчували міліметри людської шкіри, змушені були тримати грубий метал.
Остання переписка була 21 квітня. Він сказав, що відпочиває й дивиться кіно, а сам уже збирався у свій останній бій. 22 квітня 2022 року… У календарі це був просто день, але в грудях щось стислося.
Я не бачила того бою. Я тільки відчувала його — як хвилю, що повільно піднімалася від грудей до горла. Хлопці виконали завдання. Звільнили два села. Наказ на відхід зазвичай звучить як полегшення, але дорога стала пасткою. Машина наїхала на міну. В одну мить не стало чотирьох синів, чотирьох світів. Серед них був і мій Ваня.
Я дивилася на телефон, а він мовчав. Тривога жила під шкірою тихо й невідступно, як чорнило, що просочується вглиб.
Мені подзвонили о 19:30. Я не одразу відповіла. Чоловічий голос сказав мені сісти. Я сіла. Тримала телефон, і мені здавалося, що пальці повільно холодніють. Командир повідомив, що син підірвався на міні.
Труну не відкривали. Я не бачила його. Тому я досі його чекаю. Іноді біжу до телефону, сподіваючись почути голос.
Я пів року ходила на кладовище щодня. Час розчинився в його речах. Тату-машинки, ескізи — усе стоїть так, ніби він може зайти й продовжити роботу. Він залишився під шкірою сотень людей.
У ванній стоїть його одеколон. Я відкриваю флакон і вдихаю його запах.
Пам’яті Івана Афанасьєва
Загинув 22.04.2022