Катерина
Мати Євгена Нечая (1989–2023)
Незакінчена історія
Вона приходить, як завжди, швидко, майже поспішаючи, ніби боїться запізнитися. Сідає на лавочку, ставить поруч паперовий стаканчик і на мить прикриває долонею кришечку, щоб не розплескалася кава. Потім поправляє кришечку, ніби перевіряє, чи все на місці, і тихо усміхається.
— Женечко, я принесла тобі каву. Свіжу. Таку, як ти любиш. Дивись, ще гаряча. Я так поспішала сьогодні… Боялася, що охолоне. А ще була в перукарні. Дивись, яку зачіску зробила. Ти б одразу сказав: «Мам, як тобі гарно». Ти завжди це казав.
Вона трохи нахиляється вперед, уважно слухає уявну відповідь. Потім проводить рукою по волоссю, поправляючи пасмо.
— Я вчора бачила Ромку. Передавав тобі привіт. Каже, скоро знову поїде переганяти машини хлопцям. Допомагає твоїм побратимам, як може. Вони хороші хлопці, Женю. Дуже хороші. Я кожного дня дякую тобі… За те, що ранок настав. За те, що бачу сонце. Правда, синку.
Катерина обережно торкається холодного каменю. На плиті — його ім’я і фотографія у військовій формі. Навколо тихо. Лише вітер у верхів’ях дерев торкається прапорів, і вони видають сухий, рваний звук.
— Чуєш? Прапори шумлять. Пам’ятаєш, коли почалася війна… Я тоді була в Ізраїлі, але постійно була на зв’язку. Щодня телефонували один одному. Того дня о шостій ранку їхала автобусом. Ви з Ромкою подзвонили. Я ще пам’ятаю твої слова: «Мам, почалася війна». Я не вірила. Це… не могло бути правдою. Ти сказав: «Мамо, а хто, як не я?» Ти майже нічого не розповідав… Беріг мене навіть тоді.
Вона заплющує очі, затримуючи руку на граніті.
— Шістнадцяте травня… Той день. Зранку ти написав СМС, а ввечері, десь біля восьмої, подзвонив. Сказав: «Мам, трохи болить голова». А потім, як завжди: «Мам, я тебе дуже люблю». І ще раз: «Дуже-дуже люблю». Це були твої останні слова. У тебе все тільки починалося. Ти ж одружитися збирався… Квартира нова, плани… Я тепер живу там, синку. Повернулася. І живу.
Вона на хвилину замовкає.
— Під час штурму ти загинув… під Бахмутом. У документах написали: поранення верхніх і нижніх кінцівок, 100% опіків. Я прочитала це… Хоч не треба було. Рома казав, що не варто, але так вийшло. Я одразу сказала: «Купуй мені квиток». Уночі вилетіла. О третій ранку літак до Варшави. Там мене зустрів водій, довіз до кордону, потім інша машина — вже до Києва. І всю дорогу я бачила тебе. Навіть у вікні літака. Думала, що ти радий, що мама їде додому.
Вона зітхає і обережно поправляє квіти біля плити.
— Але всередині я все одно сподівалася, що це неправда. Нам же труну не відкривали. Бувають же дива… Досі чекаю тебе. Після цього мій круг спілкування дуже звузився. Друзі, знайомі… навіть далекі родичі дзвонять. А я кажу: «Вибачте…». Бо що можу сказати? Я не можу говорити про звичайні речі. Все інше втратило значення.
Катерина сидить нерухомо.
— Я ходжу на роботу. Виходжу з дому — сльози течуть. Переступаю поріг — витираю. Бо люди навколо. Ти б не хотів, щоб мама ходила вся в сльозах. Зустрічаюсь з Ромою, з його родиною. Так і живемо. Навіть коли їду до своєї мами… у п’ятницю спершу йду до тебе. А вже потім — до неї. Якщо не можу бути біля тебе, мені сниться твоя могилка. Коли Рома відправив мене на тиждень у Трускавець, я не могла там бути. І весь час снилася твоя могилка.
Вона ледь помітно киває власним думкам.
— Кожна мама переживає це по-своєму. Але для мене — це єдиний спосіб хоч трохи триматися. Я приходжу, вітаюся з тобою, розповідаю про день. І мені легше. Працюю у центрі протезування. Якщо можу чимось допомогти — допомагаю. І я сама собі кажу: «Катерино, треба брати себе в руки».
Вона повертає голову, дивиться вздовж алеї. По обидва боки — плити, фотографії, прапори. Ряди, що тягнуться вперед, здаються нескінченними.
— Скільки вас тут, хлопці… Дуже важливо пам’ятати. Щоб знали, скільки життя віддано. Ну що ж, синку… Мені час йти. Завтра прийду. Розповім, як минув день.
Вона підводиться, востаннє торкається краю плити і повільно йде геть. Прапори на Алеї Слави продовжують свій рваний, сухий танець на вітрі.
Пам’яті Євгена Нечая
Загинув 17.05.2023